А́лла Олекса́ндрівна Го́рська (* 18 вересня 1929, Ялта — † 28 листопада 1970, Васильків) — українська художниця-шістдесятниця і відомий діяч правозахисного руху 60-х років в Україні. Дружина художника Віктора Зарецького.

                                                            Батьки
 

Її батько, Олександр Валентинович Горський, був одним з організаторів радянського кіновиробництва: після демобілізації він деякий час працював у державних установах, а з 1931 року став директором Ялтинської кіностудії. Через рік, 1932 року, Олександр Валентинович з сім'єю переїжджає до Москви, де обіймає посаду начальника виробництва тресту «Востокфильм». Але Олександр Горський не любив Москву, тому дуже зрадів, коли 1933 року видалася нагода переїхати до Ленінграда, де спочатку був заступником директора, а потім — директором ленінградської кіностудії.Мати Алли Олександрівни — Олена, ніколи, на відміну від чоловіка, кар'єри не робила. В Ялті вона працювала вихователькою у дитячих закладах санаторно-шкільного типу, а в Ленінграді художником костюмів і потім уже весь час цим і займалася.З вересня 1939-го року по квітень 1940 року батько Алли, Олександр Валентинович, був на фінській війні, а незадовго до нападу Німеччини на СРСР поїхав керівником групи до Монголії на зйомки фільму «Його звали Сухе-Батор». То ж війна застала у Ленінграді 11-річну Аллу разом з матір'ю та старшим на 10 років братом Арсеном (він був сином Аллиної матері від першого чоловіка, який загинув у першій світовій війні). Арсен улітку 1941-го року вступив до народного ополчення, потім воював у складі диверсійно-партизанської частини, яка діяла на Ленінградському фронті, і навесні 1943 року загинув. Алла ж із мамою, переживши дві блокадні Ленінградські зими, влітку 1943-го евакуювалися до Алма-Ати, де уже працював на об'єднаній кіностудії Олександр Валентинович. Проте в Алма-Аті родина була недовго і наприкінці 1943 року переїхала до Києва, де Олександр Горський обійняв посаду директора кіностудії.

Навчання

Під час війни пережила блокаду Ленінграда. З 1946 року навчалася у Київській художній школі імені Шевченка, яку закінчила 1948 р. із золотою медаллю. У виборі фаху вагань не було: Горська вступила на живописний факультет Київського художнього інституту (майстерня Сергія Григор'єва). Влітку 1952 року одружилася зі студентом цього ж вузу Віктором Зарецьким, а через два роки, закінчивши інститут, працювала за фахом у галузі станкового й монументального живопису. Її твори експонувалися на виставках, вона пробувала себе у сценографії.Навчалась в художньому інституті в Києві. Деякий час викладала малюнок в Республіканській художній школі. Мала художню майстерню в Києві на вул. Філатова.В 1961-65 разом з Василем Стусом, Василем Симоненком, Іваном Світличним та ін. стала одним з організаторів і активним членом Клубу творчої молоді у Києві, який був тоді центром українського національного життя. Брала участь в організації літературно-мистецьких вечорів, підготовці щорічних Шевченківських свят та ін. Плідно займалась мистецькою діяльністю, створила ряд монументально-художніх робіт.1964 року за виконання Шевченківського вітражу до вестибюля Київського університету (був знищений), була виключена зі Спілки художників, однак згодом поновлена. Належачи до групи «шістдесятників», брала активну участь в українському правозахисному русі. За участь в акціях протесту в 1965-68 роках проти розправ над українськими правозахисниками — Богданом і Михайлом Горинями, П. Заливахою, Святославом Караванським, В. Морозом, В. Чорноволом та ін. Горська була знову виключена зі Спілки художників і зазнала переслідувань з боку радянських органів безпеки. У неї буквально вирвали визнання свої провини і запевнення, що своєю працею по художньому оформленню м. Донецька, вона виправдає високе звання радянського митця. В квітні 1968 поставила свій підпис під листом-протестом 139 діячів науки і культури до тодішніх керівників СРСР у зв'язку з незаконними арештами і закритими судами над дисидентами.28.11.1970 трагічно загинула при нез'ясованих обставинах у Василькові біля Києва. Це вбивство за деякими версіями приписують КДБ, який мстив Горській ще за оприлюднення разом з В. Симоненком фактів масових розстрілів киян у Биківнянському лісі (скоріш за все, саме це стало причиною побиття міліціонерами у м. Смілі Симоненка, внаслідок чого він і помер у лікарні через кілька місяців).Похорон Горської перетворився в демонстрацію протесту проти існуючого комуністичного режиму в Україні. Автор численних художніх творів: «Автопортрет з сином» (1960), «Портрет батька» (1960), «Абетка» (1960), «Біля річки» (1962–1963), «Портрет В. Симоненка» (1963) та ін.Горська була одним із організаторів Клубу творчої молоді «Сучасник» (1959—1964). Разом із В. Симоненком і Л. Танюком відкрила місця поховання розстріляних в НКВС на Лук'янівському і Васильківському кладовищах, у Биківні (1962 — 1963), про що вони заявили в Київську міськраду («Меморандум № 2»). Після цього В. Симоненко бул жорстоко побитий, унаслідок чого помер від швидкоплинної хвороби нирок у 1963.1964 р. в співавторстві з П. Заливахою, Л. Семикіною, Г. Севрук, та Г. Зубченко створила в Червоному корпусі Київського університету вітраж «Шевченко. Мати». Вітраж був знищений адміністрацією університету. Скликана після цього комісія кваліфікувала його як ідейно ворожий. Горську і Л. Семикіну виключили зі Спілки художників, щоправда, через рік відновили.1965 року було заарештовано багатьох друзів і знайомих Горської. Цей рік став для неї початком діяльної участі в русі опору. 16 грудня 1965 Горська надіслала заяву прокуророві УРСР з приводу арештів.Горську викликали в КДБ на допити як свідка та на зводини віч-на-віч, де велися специфічні «кагебістські розмови» з попередженнями й погрозами.Матеріально й морально підтримувала родини політв'язнів, листувалася з ними, систематично — з П.Заливахою. У квітні 1966 подала клопотання на його захист. Правозахисники, які поверталися з ув'язнення, зверталися до неї за допомогою і отримували її.Горська була на процесі В. Чорновола 15 вересня 1967 у Львові, де з групою киян заявила протест проти незаконного ведення суду. 1968 Горська підписала «Лист-протест 139» на ім'я керівників КПРС і радянської держави з вимогою припинити незаконні процеси. Почалися адміністративні репресії проти «підписантів», кагебістський тиск. Києвом і Україною пішли чутки про існування підпільної терористичної бандерівської організації, керованої західними спецслужбами. Одним із керівників цієї організації називали Горську.За нею стежили, іноді демонстративно, їй погрожували невідомі особи. 1970 року Горську викликали на допит до Івано-Франківська у справі заарештованого В. Мороза, але вона відмовилася давати свідчення. За декілька днів до смерті склала протест до Верховного суду УРСР про незаконність і жорстокість вироку.

Трагічна смерть

28 листопада 1970 року Аллу Горську було вбито в помешканні її свекра у місті Василькові Київської області. Похорон Горської 7 грудня 1970 на Міському (Берковецькому) кладовищі в Києві перетворився на мітинг протесту. Слідство, яке вела прокуратура Київської області, дійшло висновку, що Горську вбив її свекор з мотивів особистої неприязні, а потім наклав на себе руки. В Україні поширювалися жахливі чутки про ці смерті, зарубіжне радіо подавало свої версії. Розмови про смерть Горської й обставини її загибелі присікалися владою.Трохи більше, ніж через рік, у січні 1972, здійнялася найбільша хвиля арештів учасників руху опору, що значною мірою ослабило українську духовну та інтелектуальну еліту.Після розпаду СРСР органи прокуратури й безпеки України, гребуючи вимогами громадськості, не оприлюднили жодної інформації про загибель Горської. Відкрито лише слідчу справу. Аналіз справи показує, що розслідування було неповним, суперечливим, велося з порушеннями процесуальних норм, тобто було сфабриковане. Простежуються також спільні риси вбивства Горської з іншими політичними вбивствами в СРСР.