Передумови дисидентського руху другої половини 60-х — 70-х років

1. Інтервенція радянських військ у 1968 р. в Чехословаччину викликала хвилю протестів.

2. В. Чорновіл у 1970 р. почав видавати у Львові самвидавничий журнал «Український вісник», що сприяло консолідації дисидентського руху.

3. 1975 р. у Хельсінці відбулася Нарада з безпеки та співробітництва в Європі, на якій керівники 35 країн, у тому числі й Радянського Союзу, підписали Гельсінські угоди, що мали закріпити нові відносини в Європі, забезпечити дотримання у кожній із країн високих принципів демократії, прав людини.

Причини активізації дисидентського руху:

• політичний диктат з центру;

• відхід від політики лібералізації і порушення людських прав;

• ігнорування конституційних прав людини в СРСР, відсутність демократичних свобод;

• релігійні утиски;

• репресії проти інакомислячих.

Особливості опозиційного руху

1. Став масовішим і організованішим.

2. Був загальноукраїнським явищем, бо діяв у всіх регіонах України.

3. Був довготривалим у часі (понад 20 років).

4. Рух здобув більше прибічників, в основному в середовищі інтелігенції.

5. Було відкинуто ілюзії щодо ідей соціалізму і комунізму, рух став антитоталітарним.

6. У поглядах дисидентів характерні різні ідеологічні напрямки:

• на марксистській платформі стояв П. Григоренко;

• на націонал-комуністичній — І. Дзюба;

• близьким до інтегрального націоналізму та ідеології ОУН був В.Мороз.

7. Встановився тісний зв’язок з громадськістю Заходу та різними правозахисними організаціями.

8. Заперечували насильницькі методи боротьби.

9. Прагнули діяти легальними методами.

10. Характерне зростання громадської непокори.

Течії дисидентського руху в другій половині 60-х — на початку 70-х років

1. Національно-культурницька, представлена колишнім «шістдесятництвом». Виступали за вільний розвиток української мови й культури. Засуджували великодержавний шовінізм, імперську політику центру, постійну русифікацію.

2. Самостійницька (Л. Лук’яненко, В. Мороз та інші). Виступали за відновлення незалежності України.

3. Правозахисна демократична (М. Руденко, П. Григоренко, В.Чорновіл, С. Хмара та інші). Вимагали дотримання в СРСР основних прав і свобод людини, викривали злочини тоталітарної системи.

4. Релігійна (Й. Тереля, В. Ромашок, Г. Вінс, І. Гель та інші). Вимагали дотримання свободи віросповідання, відновлення заборонених релігійних конфесій. Виступали проти різних обмежень у релігійному житті. Вели боротьбу за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті.

Дисиденти виступали:

1. Проти хиб чинної системи.

2. Критикували її:

За розходження

• між словом і ділом;

• між деклараціями і соціальною практикою.

За порушення:

• принципу соціальної справедливості;

• загальної рівності;

• норм моралі.

За ігнорування:

• статей Конституцій СРСР і УРСР;

• підписаних СРСР міжнародних договорів;

• власних законів. зокрема:

• стосовно прав людини,

• свободи слова і друку,

• самовизначення націй,

• суверенітету республік аж до їхнього відокремлення,

• розвитку української мови і літератури,

• правдивого відтворення історичного процесу,

• існування справжньої демократії.

Характеристика опозиційного руху

Сьогодні відомо, що дисидентів в УРСР налічувалося приблизно 975 осіб. 1. 80% дисидентів становила інтелігенція:

• викладачі вищих навчальних закладів (В. Мороз, М. Осадчий та інші);

• шкільні вчителі (О. Різникін, М. Озерник, Д. Мазур, В. Лисенко та інші);

• науковці (брати М. і Б. Горині, Ю. Бадзьо та інші);

• інженери (О. Мартиненко, Я. Меншу, В. Клобанов, В. Дяк та інші);

• юристи (Л. Лук’яненко);

• лікарі (М. Плахотнюк, С. Хмара, О. Притика та інші);

• письменники (М. Руденко, О. Бердник, В. Стус та інші);

• літературні критики (Іван Світличний та інші);

• журналісти (В. Чорновіл, В. Шевченко та інші);

• художники (О. Заливаха, А. Горська, Г. Севрук та інші);

• кінорежисери (С. Параджанов, Гелій Снєгірьов та інші).

2. У русі брали участь й інші верстви населення:

• робітники (В. Макуха, В. Кравченко та інші) — всього 12,8%;

• колгоспники — 2,6%; • студенти (Я. Гаврик, Т. Могильова та інші);

• військовослужбовці (Г. Куценко, С. Корнієнко та інші);

• церковні діячі (Й. Тереля, В. Романюк та інші).

Форми діяльності дисидентів

1. Проводили масові заходи: • з 22 травня 1961 р. щороку вшановували пам’ять Т. Шевченка. Того дня 1861 р. труну з тілом Великого Кобзаря провезли з Петербурга через Київ до Канева для поховання. У пам’ять про цю подію біля і пам'ятника у Києві збиралися шанувальники поета, ! читали його поезії, вірші про нього, грали на бандурах;

• організовували шевченківські свята, вечори Івана і Франка та Лесі Українки, гуртки з вивчення історії України;

• популяризували народні та релігійні традиції українського народу, проводили вертепи, свята Івана Купала, співали колядки та щедрівки.

2. Писали листи-протести до керівних органів УРСР і СРСР:

• у вересні 1965 р. під час презентації в київському кінотеатрі «Україна» стрічки С. Параджанова «Тіні забутих предків» під листом-протестом проти арештів інтелігенції підписалися 140 присутніх. Цю акцію організували Іван Дзюба, Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл;

• у листопаді 1965 р. з листом-протестом проти арештів, уболіваючи за стан української культури, звернулися до ЦК КПУ та ЦК КПРС композитор П. Майборода, поети Л. Костенко та І. Драч, авіаконструктор О. Антонов;

• у 1968 р. на ім’я першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста, секретаря ЦК з питань ідеології Ф. Овчаренка і секретаря Спілки письменників України Д. Павличка було написано листа, якого підписали близько 300 представників творчої інтелігенції Дніпропетровська, котрі протестували проти шельмування Олеся Гончара за його роман «Собор». У підготовці листа звинуватили поета Івана Сокульського, якого заарештували і засудили до чотирьох з половиною років таборів суворого режиму;

• у 1968 р. написано лист-протест 139 вчених, робітників, працівників літератури та мистецтва Л. Брежнєву, О. Косигіну, М.Підгорному проти закритих судових процесів над українською інтелігенцією. Листа підписали 27 робітників, 23 фізики й математики, 27 письменників і літераторів, 18 митців, 9 інженерів, 6 студентів, викладачі та інші.

3. Писали протести, відкриті листи, звернення на адресу міжнародних організацій, урядів демократичних країн:

• у 1966 р. звернення до різних міжнародних організацій, до прокуратури УРСР і голови КДБ великої групи творчої інтелігенції — 78 осіб (серед них і 3. Франко, М. Коцюбинська, І. Драч та інші) із запитаннями про провину заарештованих у 1965 р.;

• у 1975 р. український журналіст, політичний в’язень В. Чорновіл звернувся до президента США Д. Форда з повідомленням про те, що керівники СРСР придушують будь-яку критичну думку всередині країни.

4. Розповсюджували самвидав. Поширення підготовлених дисидентами книг, статей, відозв, що викривали й засуджували політику влади. Ці матеріали потайки переписували, передруковували, передавали з рук у руки. Така система поширення інформації називалася самвидавом.

5. Проводили акції солідарності з іншими народами, що зазнали утисків від тоталітарної системи. У 1968 р. радянські війська введено в Чехословаччину, поклавши край «празькій весні». На захист прав чеського народу виступили дисиденти.

6. Підтримували кримських татар у прагненні їх повернутися на батьківщину.

7. Написання дисидентами праць з різних проблем суспільно-політичного життя. Ось перелік деяких праць, написаних дисидентами:

• І. Дзюба «Інтернаціоналізм чи русифікація» (1965 р.) — спрямована проти русифікації України, автор критикує національну політику КПРС; • М. Брайчевський «Приєднання чи возз’єднання» — історичні дослідження;

• Є. Сверстюк «Собор у риштованні» — літературно-публіцистичний твір, присвячений морально-етичним проблемам, порушеним у романі О.Гончара «Собор»;

• В. Мороз «Мойсей», «Хроніка опору», «Серед снігів» (1970 р.) — викриття вад радянської дійсності. «Репортаж із заповідника імені Берії» — антисталінська стаття з гострою громадсько-політичною спрямованістю;

• Л. Плющ «У карнавалі історії» — критика радянської дійсності;

• В. Чорновіл «Правосуддя чи рецидиви історії» (1966 р.) — перша самвидавська праця. «Лихо з розуму» (1966 р.) — збірка документів та біографічних відомостей про жертви репресій 1965-1966 рр. Ця книжка вийшла у Парижі та була удостоєна міжнародної премії журналістики. У незалежній Україні в 1996 р. В. Чорноволу за цей та інші гостро публіцистичні твори було присуджено Шевченківську премію.

8. Випуск «самвидавського» журналу «Український вісник» (з січня 1970р.). Випуск його організував В. Чорновіл у Львові. До 1972 р. вийшло шість номерів журналу. З 1973 р. після арешту редакції «Українського вісника» над його поновленням почав працювати С. Хмара. У 1974 р. вийшли 7-й і 8-й випуски «Українського вісника».

9. Вивішували синьо-жовті прапори:

• 9 травня 1972 р. над клубом у селищі Срібняк на Львівщині було вивішено національні прапори. За це засудили Любомира Старосольського та Романа Колопача відповідно до двох і трьох років таборів;

• 22 січня 1973 р. чотири синьо-жовті прапори замайоріли в місті Чорткові на Тернопільщині. За цю акцію засуджено Володимира Мармуса (6 років таборів суворого режиму), Миколу Мармуса і Степана Сапеляка (отримали по 8 років ув’язнення), інших засуджено на 7 років таборів.

10. Розповсюджували листівки:

• у січні 1970 р. в с. Білятичі на Рівненщині було розкидано листівки за підписом «Воля» про нерівноправність радянських народів та русифікацію в Україні;

• 21 січня 1978 р. біля могили Т. Г. Шевченка в Каневі на знак протесту «проти русифікації українського народу» «проти російської окупації в Україні» було розкидано близько тисячі листівок.

11. Здійснювали індивідуальні протести:

• 5 листопада 1968 р. вдався до самоспалення в Києві на Хрещатику Василь Макуха, уродженець Львівщини, колишній воїн УПА і в’язень сталінських таборів, робітник із Дніпропетровська;

• спробу самоспалення біля Київського університету в березні 1969 р. вчинив учитель із Бердянська Микола Бориславський, якого було врятовано. Він мав при собі транспаранти з написами: «Свободу діячам української культури», «Боріться за законні права української мови». Був засланий на 2,5 року до мордовських таборів;

• 21 січня 1978 р. біля могили Т. Шевченка в Каневі спалив себе Олексій Гірник з Івано-Франківської області на знак протесту «проти російської окупації в Україні». В залишеній записці написав: «Тільки в такий спосіб можна протестувати в Радянському Союзі».

12. Створювали правозахисні організації. 9 листопада 1976 р. було створено Українську Гельсінську спілку (УГС) , тобто групу сприяння виконанню Гельсінських угод, яка мала на меті стежити за дотриманням в СРСР та Україні основних прав і свобод людини. Очолив організацію чисельністю 37 осіб Микола Руденко — знаний український поет і прозаїк. У її складі були: Олесь Бердник, Левко Лук’яненко, Петро Григоренко, Іван Кандиба, Микола Матусевич, Олекса Тихий, Оксана Мешко, Ніна Строката й інші. Українська Гельсінська спілка (УГС)

Мета спілки

1. Ознайомити широкий загал із Декларацією прав людини ООН.

2. Сприяти виконанню в Україні гельсінських договорів.

3. Сприяти забезпеченню в Україні прав людини, справжньої демократії.

4. Ознайомлювати уряди країн — учасниць гельсінських угод і світову громадськість з фактами порушення на території України Загальної декларації прав людини.

5. Домагатися участі окремої делегації України в міжнародних конференціях, на яких обговорювали питання виконання гельсінських угод.

6. Для вільного обміну інформацією домагатися акредитування в Україні представників закордонної преси.

Діяльність спілки

1. Знайомили світову громадськість з фактами порушень прав людини в Україні:

• зробили 30 заяв;

• видали 18 меморандумів;

• видали 10 інформаційних бюлетенів (почали виходити з 1978 р.).

2. Висували вимоги:

• вільного виїзду з батьківщини і повернення назад;

• вільного поширення ідей;

• вільного створення наукових, мистецьких, творчих та інших видань;

• ліквідувати цензуру;

• звільнити всіх політичних в’язнів;

• гарантувати конституційні, культурні й національні права українцям та іншим національним меншинам в Україні;

• проведення вільних виборів.

3. Викривали:

• злочини тоталітарного режиму (розкуркулення, голод 1933 р., репресії 1937 р., винищення УПА і мирного населення);

• ігнорування національних прав України;

• порушення підписаних СРСР міжнародних угод.

4. Інформували про:

• арешти й переслідування;

• порушення прав людини на всіх теренах СРСР.

5. Налагоджували контакти з:

• правозахисними групами інших республік;

• закордонними організаціями.

6. Виступали за те, щоб:

• не людина була для держави, а держава для людини;

• народ став господарем своєї землі;

• народ став спадкоємцем своїх традицій.

Розправа з членами Української Гельсінської спілки

1. Лютий 1977 р. Початок арештів УГС (заарештовано Миколу Руденка, Олексу Тихого, Миколу Матусевича, Левка Лук’яненка та інших і засуджено до тривалих строків ув’язнення).

2. Протягом 1977-1985 рр. із 37 членів спілки:

• 23 було засуджено за політичними і кримінальними статтями (за сфальсифікованими звинуваченнями) і відправлено на заслання. Із них — 6 засуджено на 15 років ув’язнення і заслання, 3 — на 12 років, 13 — від 3 до 9 років, лише 1 — на 1 рік;

• 6 — позбавлено радянського громадянства і вони виїхали за кордон;

• 3 члени спілки загинули — Олекса Тихий, Василь Стус, Юрій Литвин.

3. У 1988 р. відновлено діяльність Української Гельсінської спілки в зв’язку з перебудовою та демократизацією суспільства. В. Чорновіл, брати Б. і М. Горині написали програму, яку було покладено в основу Декларації про державний суверенітет України.

4. У 1990 р. на основі УГС створено Українську республіканську партію.

Значення діяльності УГС

• УГС була єдиною в СРСР правозахисною організацією, яка не заявила про свій саморозпуск.

• Жорстка розправа над членами УГС значно загальмувала її діяльність, але не зупинила повністю.

• Вона налагодила контакти із правозахисними групами інших республік та за кордоном.

• Широко інформувала світову громадськість про порушення прав людини в СРСР та в Україні Форми й методи боротьби з дисидентським рухом

1. Арешти. Перша хвиля арештів — серпень — вересень 1965 р. (заарештовано 25 осіб). Друга хвиля арештів — 1970-1972 рр. (заарештовано понад 100 осіб). Третя хвиля арештів — початок 80-х років (заарештовано понад 60 осіб). Наприкінці 70-х — на початку 80-х років дисидентів здебільшого звинувачували за кримінальними, а не політичними статтями, або направляли на примусове лікування в психіатричні лікарні.

2. Ізоляція в психіатричних лікарнях. Ініціатором застосування психіатрії з каральною метою виступив голова КДБ СРСР Ю. Андропов. З-поміж лікарень особливою жорстокістю вирізнялася дніпропетровська, яку було перетворено на справжню психіатричну в’язницю.

У спецпсихлікарнях перебували:

• Анатолій Лупиніс — поет, за читання власних віршів біля пам’ятника Т.Шевченку в Києві;

• Володимир Клебанов — інженер з Донецька, який зробив спробу організувати незалежні профспілки;

• Павло Скачок — журналіст, за бажання виїхати за кордон;

• Петро Григоренко — генерал;

• Леонід Плющ — математик;

• Микола Плахотнюк — лікар та інші. За підрахунками Л. Плюща, у 70-х роках в СРСР було близько 2 тис. політв’язнів психіатричних лікарень.

3. Позасудові переслідування:

• звільняли з роботи:

• виключали з партії, спілок, громадських організацій;

• позбавляли радянського громадянства;

• організовували громадський осуд.

4. У 1984-1985 рр. в тяжких умовах ув’язнення померли В. Стус, О.Тихий, В. Марченко, Ю. Литвин.