Історичний довідник
Меню сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Яворницький Д.jpgДмитро́ Іва́нович Яворни́цький (Еварни́цький) (* 25 жовтня (6 листопада) 1855, с. Сонцівка  — † 5 серпня 1940, Дніпропетровськ) — український історик, археолог, етнограф, фольклорист,лексикограф, письменник, дослідник історії українського козацтва, дійсний член НТШ (1914) і ВУАН (1929).

 

 

 

                                                                Родина

Батько Дмитра Яворницького — Іван Якимович Яворницький (1827–1885) походив із збіднілого дворянського роду, родоначальник якого належав до козацької старшини. За свідченням Д. Яворницького, з діда і прадіда він був панського коліна. Свій родовід вчений виводив від панів з Галичини, які з часом оселилися в Зміївському повіті на Харківщині. У книзі «По следам запорожцев» Дмитро Іванович пояснював, що за гербовником дворянських родів царства Польського, виданому в 1853 р., уВаршаві, відомо вісім панів Яворницьких. З Галичини одна гілка цієї фамілії перейшла, мабуть, вже після гетьмана Богдана Хмельницького, у теперішню Харківську губернію і там осіла гніздом поблизу річки Сіверського Дінця, Зміївського повіту. В новій батьківщині частина цього прізвища залишилася у дворянському стані, частина перейшла в духівництво, а частина у міщанство. Дід Дмитра Івановича — Яким Федорович Яворницький — належав до духівництва і володів невеличким хутором «Яворницький» в Зміївському повіті Харківської губернії. Згодом вчений успадкував цей хутір.До духівництва належав і батько Д. Яворницького Іван Якимович, останнім місцем служби якого було село Сонцівка, де він був дяком. За словами Д. Яворницького, його батько був «грамотій самоучка», добра і розумна людина, не вчивсь ні в якій школі, а сам із себе вивчивсь писати і читати. Мати вченого — Ганна Матвіївна Терновська (1830–1916) була простою селянкою. Сім'я жила бідно, в селянській хаті.

                                                                  Дитинство

Дитинство Д. Яворницького пройшло у скрутних умовах матеріальних нестатків. Проте батько — Іван Якимович, хоча й був малоосвіченою людиною, намагався дати синові освіту, залучаючи його до читання. Тривалими зимовими вечорами, коли сім'я збиралася у маленькій хатинці, батько по складах читав дітям книжки. Мати пряла, а Дмитро з сестрою Горпиною лежали на печі й захоплено слухали батька. Особливе враження справив на маленького Дмитра твір Миколи Гоголя «Тарас Бульба». Образ козака Тараса глибоко запав у душу шестирічного хлопчика. Він невтішно ридав над долею козака Тараса Бульби. Пізніше Яворницький згадував, що «як дочитали до того місця, де Бульбу вішають, сльози, дитячі сльози, градом котились у мене із очей». Звідтоді й назавжди захопився Дмитро історією Запорозької Січі та її козаків. Батьківське читання змінювалося піснями, що їх чудово співала мати. Чудовий голос мав і батько майбутнього історика. Музично обдарованим виявився і Дмитро. Згодом він почав записувати пісні в рідній Сонцівці. Саме з цих записів й розпочалася дослідницька діяльність вченого.

Початкова освіта

Початкову освіту Д. Яворницький здобув у рідному селі, а у 1867 р. почав навчатися в Харківському повітовому училищі, куди він потрапив випадково, завдяки дружбі із сином власника економії в Сонцівці. Барчук не хотів їхати вчитися сам, і тоді поміщик разом із сином послав на свої гроші вчитися й Дмитра. Цю версію наводить в своїй монографії відома дослідниця життя і творчості Дмитра Яворницького М. Олійник-Шубравська. В училищі Д. Яворницький вивчав російську і латинську мови, географію, історію, закон божий та інші предмети. Учнів знайомили з літописними творами, давнім епосом, філософськими трактатами. Найбільші успіхи Дмитро мав у царині словесності. Викладачі відзначали його письменність, «легкість і свіжість у викладанні думок». По закінченні училища він повернувся додому і через деякий час, у 1874 році, за сімейною традицією, поступив до Харківської духовної семінарії. Це сталося за наполяганням батька. Однак священицький сан, косність та схоластика, що панували в семінарії, не приваблювали Д. Яворницькогов історію рідного краю, в народні звичаї та фольклор. Провчившись три роки, Дмитро Яворницький залишив семінарію й у 1877 р. вступив до історико-філологічного факультету Харківського університету, що свого часу вважався «Слобожанськими Афінами», уславився ідеями слов'янського відродження, розквітом романтизму, піднесенням зацікавленості до етнології, фольклору.

Харківський університет

Час навчання Д. Яворницького в Харківському університеті (1877–1881) припадає на вельми сумний період в історії української культури. Емський указ 1876 р. значно посилив тиск на українське друковане слово. У цей час було небезпечно виявляти симпатії до української мови, літератури, історії, популяризувати її. З іншого боку, це був період складання в Російській імперії кризи пануючої системи. Це був час апогею народницького руху, однією з провідних сил якого було студентство. Студентські заворушення призводили до тимчасового закриття університетів і припинення навчання. Такі події відбувалися й у Харківському університеті.Вимушені канікули Дмитра Яворницький намагався проводити вдома, щоб допомогти батькам і відпочити, бо слабкий здоров'ям з дитинства він часто хворів. У рідній Сонцівці він не гаяв часу, а збирав фольклорний матеріал, записував пісні, що їх співали мати та односельці. Декілька записаних ним в студентські роки пісень пізніше були опубліковані його студентським приятелем, майбутнім професором Харківського університету Михайлом Халанським (1857–1910), з яким Дмитро Іванович під час навчання мешкав в одній кімнаті. У студентські роки Д. Яворницький знову вирішив повернутися до запорозького козацтва. На 2-му курсі Дмитро Іванович визначився з темою дослідження: «Виникнення та устрій Запорозького коша», почав вивчати літературу, шукати джерел, що висвітлювали історію запорозького козацтва.Становлення Д. Яворницького як вченого відбувалося під впливом прогресивних професорів Харківського університету, українських патріотів О. О. Потебні та М. Ф. Сумцова. Український філолог, творець лінгвістичної поетики Олександр Потебнязалучив Дмитра Яворницького до участі в студентському гуртку з вивчення історії, побуту та звичаїв народу. Між учителем та учнем встановилися добрі стосунки.

Д. Яворницький був частим гостем в родині О. Потебні, котрий допоміг йому влаштуватися на роботу в одну з харківських гімназій. Видатний український етнолог, фольклорист, громадський діяч Микола Федорович Сумцов згодом став його колегою і другом. Вони радилися, підтримували, допомагали один одному в житті й творчості. Їх пов'язували спільні наукові інтереси, співпадали й їхні дослідницькі методи. Від своїх вчителів перейняв Д. Яворницький захоплення фольклором, нахил до збирання, записування та публікації пам'яток усної народної творчості. З вдячністю та повагою ставився Дмитро Іванович до своїх університетських вчителів. Їхні образи він втілив в автобіографічному романі «За чужий гріх» (1907 р.), а М. Ф. Сумцову присвятив вірш «Працівнику за Україну», який ввійшов до збірки поезій «Вечірні зорі» (1910 р.). На момент закінчення університету Д. Яворницький остаточно вирішив присвятити своє життя науці, а саме дослідженню історії запорозького козацтва. По закінченні університету (1881 р.) він, як винятково обдарований студент, був залишений позаштатним стипендіатом для підготовки до професорського звання. І вже з перших кроків наукової кар'єри чекали випробування. Замість вже обраної ним теми, йому запропонували досліджувати історію Фінляндії. Дмитро Іванович згадував, як попечитель харківського навчального округу генерал-лейтенант Максимович у категоричній формі заявив початківцю: «Ваші запорожці нам не потрібні. Пишіть про Фінляндію». Проте молодий вчений виявив принциповість, не відмовився від обраної ще в студентські роки теми з історії запорозького козацтва, що належала до крамольних і за яку пізніше його було позбавлено стипендії. До цього додалася ще й розлука з друзями — Михайлом Халанським та Миколою Липенським, які по закінченні університету поїхали викладати — один у Білгород, другий у Суми. Залишившись без засобів для існування, Д. Яворницький, за допомогою О. Потебні та інших харківських знайомих, влаштувався викладачем історії у 3-ю чоловічу гімназію і в жіночу гімназію Н. Григорцевич.

Перші дослідження

За порадою О. Потебні й М. Сумцова, він вирушив у Південну Україну, на Катеринославщину та Херсонщину, де свого часу існувала Запорозька Січ. Починаючи з 1882 р., протягом 50 років майже кожного літа Д. Яворницький мандрував землями колишніх Запорозьких вольностей, проводив археологічні розкопки, записував пісні, перекази, розповіді нащадків запорозьких козаків, знайомився з місцевими старожилами та власниками приватних колекцій, досліджував ландшафт і природні умови Запорозького краю, перепливав на дубах Дніпрові пороги, неодноразово ламав руку, тонув у Дніпрі, був засипаний землею в кургані. Писав він Ф. Г. Лебединцеву у квітні 1884 р., що він проїхав усі Дніпрові пороги,

« «від першого до останнього, у човні, причому ледь не поплатився й життям… Не забувайте, що я лажу в Запоріжжі вже три роки поспіль, що я виробляв там розкопки, розкрив 24 могили, знайшов у них багато різних речей, бачив багато різних запорізьких портретів, викопав запорожця з вусами, трубкою і пр.»

Досліджував з Д. Яворницьким історик, фольклорист, археолог і викладач з Олександрівська Яків Павлович Новицький. В особі Я. Новицького Дмитро Іванович здобув найвідданішого й найщирішого у своєму житті друга, однодумця, колегу. Багато спільного об'єднувало цих подвижників української культури. Д. Яворницький з натхненням писав Я. Новицькому:

« «Запоріжжя, запорожці, Дніпро, пороги, степ! Скільки в цих простих, мало складних словах полягає для мене чарівного, живого захоплювального сенсу! Якби міг я вмістити в своїх грудей широку і далекий степ, якби міг я солодким поцілунком злитися зі своїм Дніпром, ніякого іншого насолоди не хотів би на землі. Вище, глибше цього щастя для мене не існувало б ».

Понад 40 років тривала дружба і творча співпраця між Д. Яворницьким та Я. Новицьким. Вони постійно радилися, ділилися творчими планами, допомагали один одному у дослідженнях, збиранні колекцій, складанні топографічних карт Запоріжжя, записуванні фольклору тощо. Надавали один одному матеріальну і моральну підтримку.З перших праць наукової діяльності Д. Яворницький залучав до своїх досліджень широкий аматорський загал, передусім вчителів, лікарів, священиків, управителів маєтків, статистиків, земських службовців, колекціонерів та ін. Усі вони «постачали» йому необхідну інформацію, сповіщали про археологічні знахідки, розшукували пам'ятки, записували з вуст народу пісні, думи, перекази тощо. Влітку 1884 р. Дмитро Яворницький через газету «Днепр» звернувся до населення Катеринославщини з проханням надсилати йому усі матеріали, що стосуються історії запорозького козацтва. Наукові подорожі вченого охоплювали значну територію — Катеринославську, Херсонську, Таврійську, Полтавську, Чернігівську та Харківську губернії.

Перше одруження

У 1883 р. відбулася важлива подія в особистому житті Д. Яворницького. 18 лютого він одружився з учителькою музики Варварою Петрівною Кокіною. За свідченням небоги Дмитра Івановича Т. І. Коломієць, в родині Яворницьких існувала легенда, за якою цю наречену майбутньому вченому знайшла мати — Ганна Матвіївна. За словами Т. І. Коломієць, в юності Дмитро закохався у сільську дівчину, хотів одружитися з нею, але його мати була проти, і сама знайшла синові наречену — вчительку музики харківського єпархіального жіночого училища В. П. Кокіну. Але цей шлюб виявився невдалим й незабаром у 1885 р. стався розрив, як казав Дмитро Іванович, не з його вини. Варвара Петрівна не змогла зрозуміти творчу захоплену наукою натуру Д. Яворницького і стати йому другом і помічницею. Дмитро Іванович вельми кохав її й досить болісно переживав розлучення, яке офіційно було оформлене лише через 30 років — у 1915 році.

Харківський період

Дослідження Д. Яворницького вже у 1883–1884 рр. знайшли втілення в серії статей історико-топографічного та фольклорного характеру, що були надруковані в періодичних виданнях Харкова, Катеринослава та Києва, в тому числі в першому українському історичному журналі «Киевская старина». Наукові здобутки молодого дослідника не залишилися поза увагою колег. У січні 1883 р. його обрали членом наукового Історико-філологічного товриства при Харківському університеті, яке очолював (1878–1890) професор О. О. Потебня. Це надало Д. Яворницькому новий імпульс до наукової праці. На підставі виявлених джерел вчений підготував серію публічних лекцій «Про запорозьких козаків». Перша лекція відбулася у Харкові 21 квітня 1884 р. Біржовий зал, де Дмитро Іванович читав лекції, кожного разу був переповнений. Протягом двох годин публіка насолоджувалася імпровізацією молодого вчечного, який із захопленням, без конспекту читав лекції. З цього моменту розпочалася активна популяризація Д. Яворницьким історії запорозького козацтва серед широкого громадського загалу. Незабаром його лекції відбулися у Катеринославі, Полтаві, Чернігові, Хоролі, Херсоні, Москві,Петербурзі та багатьох інших містах України та Росії. Лекції мали величезний успіх і зробили Д. Яворницького досить популярним. Восени 1884 р. відбулося знайомство історика з корифеями українського театру Марком Кропивницьким, Миколою Садовським, Панасом Саксаганським, Марією Заньковецькою та ін. Д. Яворницький підтримував міцні стосунки з діячами харківської «Громади», як-от відомі вчені О. Потебня, М. Сумцов, педагог Д. Пильчиков, письменник і видавець М. Лободовський та ін.

На харківський період припадає дружба Д. Яворницького з відомим поетом Яковом Щоголєвим, який присвятив Дмитру Івановичу вірш «В степу». Проте дружба Д. Яворницького з Я. Щоголєвим закінчилась досить трагічно. У Я. Щоголєва була дочка Єлизавета — особа високоталановита, музично обдарована, котра чудово грала на арфі. Саме гра Єлизавети на арфі «прикувала до неї і ум, і серце, і волю» Д. Яворницького. Вони покохали одне одного. Проте Я. Щоголів віддав Єлизавету, проти її волі, заради титулу та багатства, за князя Шаховського. Однак Єлизавета не вжилася з князем Шаховським і покинула його заради «козака Байди», як називав себе у дружньому колі Д. Яворницький. Є відомості про те, що Єлизавета Яківна поїхала за Д. Яворницьким навіть у Середню Азію. За словами Дмитра Івановича, Я. Щоголів прокляв і дочку, і тричі прокляв Д. Яворницького. Однак через короткий час між Д. Яворницьким і Є. Шаховською стався розрив, який Дмитро Іванович пояснював тим, що у Єлизавета «натура така палка, така пекельна, що лучче одрубай собі правицю і біжи од неї з одною лівою, біжи без огляду…» . Не зважаючи на розрив з Я. Щоголєвим, Д. Яворницький не перестав поважати його як високоталановитого поета. Окрім наукової діяльності, Д. Яворницький брав активну участь у громадському житті харківської інтелігенції. Восени 1884 р. з його ініціативи виникла ідея видати літературний збірник українською мовою. У той час заборони українського друкованого слова це був сміливий крок. Редагувати цей збірник мав також Д. Яворницький. Матеріальну підтримку обіцяв харківський аристократ Б. Філонов.

Однак цей проект не здійснився. Важливою подією в житті Д. Яворницького став VI Археологічний з'їзд, що відбувся у серпні 1884 р. в Одесі. Вперше молодий вчений постав перед високим науковим форумом, на якому зібрався весь цвіт історичної науки Російської імперії. Тут Д.Яворницький прочитав два реферати, котрі здобули високої оцінки з боку фахівців. На з'їзді відбулося його знайомство з провідними вченими, зокрема з В. Б. Антоновичем. Саме починаючи з цього з'їзду Д. Яворницький вважав себе археологом. 30 квітня 1885 р. він був обраний членом-кореспондентом Московського археологічного товариства. Повернувшись до Харкова вчений з натхненням продовжив дослідження. Проти над ним почали збиратися «хмари». Реакція 1880-х років позначилася на житті й Харківського університету, зазнали тиску усі демократичні елементи. Природно, що енергійне дослідження і популяризація Д. Яворницьким крамольної історії запорозького козацтва, його активна громадська діяльність викликали вороже ставлення до нього з боку влади. Він потрапив в опалу, восени 1884 р. був обвинувачений в «українофільстві» і «сепаратизмі» й незабаром позбавлений стипендії і звільнений з університету.

« «І не думав і не думаю бути сепаратистом, — Люблю клаптик землі! Люблю тому, що не знаходжу ні де іншого розради, люблю тому, що там є широкий простір для моєї роздольної натури, люблю тому, що в чистих річкових водах своєї Украйни бачу сумний образ своєї особи. Ех, знали б люди, як важко мені жити на світі! Одна втіха — кинутися в степ, заглибитися в дні давно минулого часу ... Так хіба це сепаратизм? »

Проте незважаючи на першкоди, Д. Яворницький не припинив наукових студій. У грудні 1884 р. поїхав до Москви, з метою розшуку в московських архівах документів з історії козацтва. Тут він встановив творчі контакти з відомими істориками Д. Анучиним,І. Забєліним, Д. Іловайським, В. Ключевським, М. Ковалевським, С. Усовим та ін. А у січні 1885 р. здійснив подорож до Петербурга, де познайомився з діячами великої і впливової української колонії. Доленосне значення для нього мала зустріч з видатним істориком Миколою Івановичем Костомаровим, який справив надзвичайне враження на Д. Яворницького.

« «На мене він справив надзвичайні враження, - Правда, він вже представляє з себе руїну: права рука зовсім оніміла, ходить зігнувшись, шамкає, але все ж це сила і на схилі віку, все ж це лев, хоча і вмираючий. Мабуть, я йому дуже полюбився: по цілим вечорами не випускав від себе, запрошував хліба-солі поїсти та на прощання дав свою картку ».

Вчений дав слушні поради молодому історикові у царині дослідницьких підходів і методів, передусім до розробки комплексної джерельної бази з історії запорозького козацтва, залучення у дослідницький ареал не тільки писемних, але усіх типів історичних пам'яток, в тому числі речових, усних, зображувальних тощо. Цей своєрідний заповіт М. І. Костомарова став дослідницьким «кредо» Д. Яворницького. На знаменитих костомаровських вівторках Д. Яворницький познайомився з петербурзькими українцями: Кесарем Білиловським, Данилом Мордовцевим (Мордовцем), Григорієм Вашкевичем, Петром Саладиловим, які стали його друзями. Саме тут народився план переїзду Дмитра Івановича до Петербурга, що й відбулося на початку серпня1885 р.

Петербурзький період

Події в особистому житті: смерть батька, розлучення з першою дружиною В. П. Кокіною. Окрім того, хвороби. А під час розкопок влітку 1885 р. ледве не загинув, притиснутий землею. Над ним вже почали читати молитву. Ці події вплинули на Д. Яворницького, він мало не збожеволів, передчасно посивів. У 28 років він був увесь сивий. Влітку він знову виїжджав на Україну для топографічних, археологічних і фольклорно-етнологічних досліджень. Особливо плідним в цьому плані виявився 1886 р. У березні цього року Д. Яворницького обрали дійсним членом Імператорського Російського археологічного товариства (м. Санкт-Петербург). Про наукову працю Д. Яворницького в петербурзький період (1885–1892) свідчить його творчий доробок, що складається з 56 статей і 7 монографій, великого масиву знайдених ним історичних пам'яток, безлічі записаних пісень та іншого фольклорного матеріалу. Він досліджував Троїцький собор в Новомосковську, а також святиню запорозького козацтва, його «новий Єрусалим» — Самарський Пустельно-Миколаївський монастир. У полі зору дослідника були приватні колекції запорозької старовини, найкрупнішими з яких, за оцінкою Д. Яворницького, були збірки Г. П. Алексєєва та О. М. Поля на Катеринославщині й В. В. Тарновськогона Чернігівщині. У 1887 р. вчений здійснив подорож до Соловецького монастиря у пошуках документальних свідчень про останнього кошового отамана Запорозького війська Петра Калнишевського, який по ліквідації Запорозької Січі був ув'язнений в Соловецькому монастирі, де просидів 25 років, там помер і там був похований.У Петербурзі побачили світ: перша монографія Д. Яворницького «Запорожье в остатках старины и преданиях народа» (1888), «Сборник документов для истории запорожских козаков» (1888), історико-популярне видання «Очерки по истории запорожских козаков и Новороссийского края» (1889), історико-топографічний нарис «Вольности запорожских козаков» (СПб, 1890), в якій вчений показав роль географічного фактору у формуванні запорозького козацтва.

Книга "Запорожье в остатках старины и преданиях народа" була видана завдяки матеріальній підтримці відомого українського мецената і колекціонера Василя Тарновського, який пожертвував на цю справу 1000 руб. Ця книга являє собою своєрідний щоденник вченого-мандрівника, що подорожує місцями колишнього Запорожжя, і багата на оповіданнями запорозьких старожилів про козацькі часи, описом запорозького одягу, зброї, побутових та культових пам'яток.Невдовзі Д. Яворницький підготував цю книгу до перевидання, але за його життя цей намір не здобув реалізації. Лише у 2005 р. до 150-річчя вченого побачило світло виправлене і доповнене Д. Яворницьким видання «Запорожжя в залишках старовини і переказах народу». Це сталося завдяки подвижництву дніпропетровського краєзнавця професора А. К. Фоменка і дніпропетровських меценатів А. І. Ялового та О. М. Зинов'єва.До найвизначніших наукових надбань Д. Яворницького в цей період його діяльності належить 1-й том трьохтомної монографії «История запорожских козаков» (1892), у виданні якого науковцю допомагали його друзі П. Саладилов, П. Пелехін, І. Рєпін, В. Васютинський та ін. Приятелі М. Комстадіус та Л. Попов позичили йому 1500 руб. Завдяки високому чиновнику, діячу української громади в Петербурзі В. Котельникову (чоловік пасербиці М. Костомарова) Дмитро Іванович отримав гроші з Літературного фонду. «История запорожских козаков» вважається «літописом» запорозького козацтва. В 1-му томі міститься інформація про кордони, гідрографію, топографію, клімат, рослинний та тваринний світ запорозького краю, історію виникнення козацтва, устрій Запорозького війська, його склад, чисельність, адміністративно-судову владу, збройні сили, господарство, побут, церковний лад і освіту, зовнішні стосунки запорожців з християнськими й мусульманськими сусідами тощо.

Середньоазійській період

 

Період перебування Д.Яворницького в Середній Азії (Ташкент, Самарканд) співпав з часом активної колонізації цього краю, жвавим культурним життям тут. Сюди приїздило багато вчених з різних країн, досліджувалася місцева історія, проводилися археологічні розкопки, зокрема французькими та англійськими вченими. Приїздили театральні трупи, музиканти, влаштовувалися бали, концерти, пікніки. Давня історія та пам'ятки культури цього краю захопили Д. Яворницького. Він досліджував та збирав старожитності. Український історик вельми прислужився створенню музею в Самарканді, що відкрився у липні 1896 р. Значним внеском Д. Яворницького у дослідження історії Середньої Азії треба вважати серію його статей в місцевій (газети «Окраина», «Туркестанские ведомости») та центральній («Новости и биржевая газета») періодиці. Але головним досягненням став «Путеводитель по Средней Азии от Баку до Ташкента в археологическом и историческом отношениях» (Ташкент,1893), за який вчений одержав орден Станіслава ІІІ ступеня (1893 р.) та орден Бухарської Золотої Зірки ІІІ ступеня (1894 р.) і чин колезького асесора (гражданський чин VIII класу). В Середній Азії Д. Яворницький продовжував напружено працювати над історією козаччини, зокрема над другим томом «Истории запорожских козаков» (СПб., 1895), а також над книгою про кошового Івана Сірка, що вийшла друком у 1894 р. в Петербурзі. Іван Сірко був найулюбленішим героєм Д. Яворницького, якого вчений вважав славою і гордістю запорожців, великим полководцем, справжнім українським патріотом, колосальною й разом з тим типовою особистістю славетного запорозького козацтва. Дмитро Іванович не забував рідних, що найшло відображення в його середньоазійських публікаціях. Так, в газеті «Окраина» привертає увагу стаття під назвою «Лірник», автор якої підписався прізвищем «А. Кобзарев». Тематика, стиль статті, згадка про діда Якима (а саме так звали рідного діда Д. Яворницького) дають підставу вважати її автором саме Дмитра Івановича. Відзначимо, що ця стаття поки що не зафіксована ані в жодній бібліографії вченого.

У Середній Азії Дмитро Іванович не відчував себе зовсім самотнім. Можна припустити, що деякий час з ним в Туркестані перебувала Єлизавета Яківна Шаховська (уроджена Щоголєва). В Ташкенті й особливо у Самарканді Д. Яворницький заприятелював з представниками місцевої інтелігенції, серед якої було багато земляків з України. Особливо міцні стосунки він підтримував з Юрієм Якубовським, родом з Житомира, службовцем самаркандського банку, толстовцем, шевченкознавцем-аматором, який друкувався в місцевих газетах. Не забували історика і його друзі в Україні та Петербурзі, які розшукували і надсилали йому необхідну для наукового студіювання літературу, організовували копіювання документів в архівах, клопоталися про подальше працевлаштування вченого і здобуття ним ученого ступеня. Середньоазійське відрядження Д. Яворницького було розраховане на три роки, але фактично вчений перебував там 2 роки.

Московський період

У квітні 1894 р. він виїхав до Москви для роботи в архівах, з метою закінчення 2-го тому «Истории запорожских козаков», який був надрукований у 1895 р. і в якому спостерігаються «наслідки» перебування вченого в Середній Азії. Це, зокрема, дотримання ним теорії азійського походження козацтва як історичного явища, порівняння й виявлення спільних рис у побуті козаків і народів Середньої Азії. 3-й том монографії вийшов у 1897 р. Критика неоднозначно зустріла цей твір Д. Яворницького, якого обвинувачували в ідеалізації та романтизації козацтва. Для нього Запорожжя — це республіка, де панував «повний ідеал рівності». Запорозький козак, в уявленні Д. Яворницького, це перш за все — воїн і лицар, який інтереси товариства ставить вище за особисті. В своїх працях Д. Яворницький обґрунтував прогресивну роль запорозького козацтва в історії українського народу і міжнародне значення героїчної боротьби козацтва проти мусульманської турецько-татарської навали, що загрожувала усьому слов'янському світові.Після повернення із Самарканда друзі (П. Бабкін, П. Пелехін, М. Халанський) радили Д. Яворницькому «орієнтуватися» на Москву, там шукати роботу і захищати дисертацію. Новий 1895 р. Дмитро Іванович зустрічав в Москві, у колі друзів, потім поїхав до міста Владимира (на Клязьмі), де віце-губернатором був зять давнього його друга Георгія Петровича Алексєєва — князь Микола Петрович Урусов. З того часу й на довгі роки заприятелював Дмитро Іванович з впливовим князем. А у липні 1895 р. за допомогою Івана Яковича Рудченка Д. Яворницького було зараховано на посаду чиновника з особливих доручень при Варшавській казенній палаті, що її очолював І. Рудченко. Окрім того, І. Рудченко і Г. Алексєєв сприяли встановленню стосунків Д. Яворницького з Варшавським університетом, зокрема зверталися до ректора цього університету П. Ковалевського — вченого-психіатра, який свого часу навчався у катеринославській духовній семінарії й закінчив Харківський університет. Протягом вересня 1895 — січня 1896 рр. Д. Яворницький склав 4 магістерських іспити на історико-філологічному факультеті Варшавського університету. А наприкінці 1896 р., за сприянням видатного російського історика професора Василя Йосиповича Ключевського (1841–1911), Д. Яворницький влаштувався приват-доцентом на історико-філологічному факультеті Московського університету.

Дозволяючи Д. Яворницькому викладати в університеті, попечитель Московського навчального округу попередив історика: «Читати дозволяю, але ходи суворо по Апостолу». Однак, приват-доцентство не передбачало жалування й тому Д. Яворницький взявся викладати історію в Строгановському училищі живопису, де отримував 46 руб. на місяць, а влітку здійснював розкопки в поміщицьких маєтках, а також писав статті в газети і журнали, давав приватні уроки. Д. Яворницький мав великий авторитет серед студентської громадськості, особливо студентів-українців. Лекції вченого-оповідача приваблювали молодь, збираючи до півтораста слухачів. Між викладачем і студентами встановилися довірливі стосунки. Д. Яворницький всіляко підтримував творчі ініціативи студентів, а також матеріально допомагав їм, дарував книги до бібліотеки, зокрема до Українського студентського науково-просвітнього товариства при Петербурзькому університеті.У 1898 р. Д. Яворницький видав нову книгу «По следам запорожцев», яка посідає особливе місце у творчому доробку Д. Яворницького. Дослідники вважають її перехідним етапом до освоєння Д. Яворницьким літературно-художніх форм зображення дійсності. Ця книга була заборонена цензурою, тому що значна частина тексту була написана українською мовою, а духівництво виведено у негативних типах. Лише після того як з тексту були вилучені дві народні казки цензуру було знято і книгу передруковано. Того ж 1898 р. розпочалося друкування монументальної двохтомної збірки документів «Источники для истории запорожских козаков», що остаточно була видана, за сприяння князя М. П. Урусова, лише 1903 р. у Владимирі. Складною залишалася справа із захистом магістерської дисертації. Офіціозна професура вороже ставилася до вченого-вільнодумця, що був затаврований як «українофіл» і «сепаратист». Ускладнювали ситуацію й негативні відгуки наукової критики на твори Д. Яворницького, зокрема О. М. Лазаревського на «Историю запорожских козаков». І тоді вчений звернув увагу на Казанський університет, у якому ще на початку 1895 р. він намагався «влаштувати» свої дисертаційні справи. У грудні 1896 р. Дмитро Іванович знову звернувся до земляка-українця професора цього університету Федора Міщенка, який доклав значних зусиль до вирішення справи Д. Яворницького. Хоча й у Казані виявилося багато перешкод, але, врешті решт, 29 квітня 1901 р. на історико-філологічному факультеті Казанського університету відбувся захист магістерської дисертації Д. Яворницького. На здобуття наукового ступеня магістра російської історії вчений репрезентував 2-е видання 1-го тому «Истории запорозьких козаків». Того ж, 1901 року був опублікований в журналі «Киевская старина» і перший великий художній твір Д. Яворницького — повість «Наша доля — Божа воля».

В Москві активізувалася і літературно-громадська діяльність Д. Яворницького, співпраця в журналі «Детское чтение», який видавав відомий російський педагогічний діяч Дмитро Іванович Тихомиров. В цьому журналі Д. Яворницький опублікував низку статей: «Святки в Малороссии», «Забытый украинский філософ Сковорода», «Князь Дмитрий Іванович Вишневецкий», «Свирговский, Ружинский и Подкова», «Гетман Кшиштоф Косинский» та ін.На вечорах у Д. Тихомирова, а також в Московському літературно-художньому гуртку він познайомився з письменниками, видавцями, діячами культури, як-от: І. Білоусов, В. Вересаєв, В. Гольцев, В. Лавров, Д. Мамін-Сибіряк, В. Немирович-Данченко, М. Соловйов-Несмєлов, К. Станюкович, М. Телєшов та ін. Як зазначила М. М. Олійник-Шубравська, у своїх творчих і дружніх стосунках Д. Яворницький був позбавлений національної обмеженості, щиро співпрацював з багатьма діячами науки і культури Росії, підтримував дружні стосунки з відомими російськими вченими, серед яких були О. Ключевський, М. Любавський, О. Шахматов, М. Карєєв, О. Бобринський, О. Лаппо-Данилевський, І. Толстой, П. Уварова, Р. Брандт, В. Трутовський, О. Веселовський, М. Кондаков, В. Стасов, І. Грабар та ін. Д. Яворницький напрочуд легко й органічно входив в нове громадське коло, був чу-довим співрозмовником, душею компанії. Згадуючи про суботні вечори у Д. Тихомирова, письменник М. Телєшов відзначив, що в пам'яті залишився лише один професор Яворницький, «правовірний українець з веселими запорозькими оповіданнями, який завжди цікаво й весело розповідав про Запорожжя і запорожців».В Москві Дмитро Іванович особливо заприятелював з письменником і репортером Володимиром Олексійовичем Гіляровським — «дядьком Гіляєм», разом з яким вони їздили шукати наслідки перебування під Москвою кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського. Разом відвідали в Ясній Поляні геніально письменника Льва Толстого, про що розповів В. Гіляровський у своїх мемуарах «Друзья и встречи» (М., 1934). Для Д. Яворницького це була друга зустріч з Л. Толстим. Перша відбулася випадково 1899 р. у потязі. Д. Яворницький плідно співпрацював з Московським Археологічним товариством, Імператорською Археологічною комісією, Російським Воєнно-історичним товариством, Російським музеєм, Державним літературним музеєм. Він був обраний до складу Вітебської, Владимирської, Полтавської, Рязанської, Псковської і Таврійської архівних комісій.

Перебуваючи в Москві, Д. Яворницький не стояв осторонь українського культурно-громадського життя, підтримував дружні стосунки з провідними діячами українського національно-визвольного руху і української культури, як-от: Б. Грінченко, К. Білиловський, О. Кониський, М. Коцюбинський, М. Старицький, М. Лисенко, О. Сластьон, С. Васильківський, М. Кропивницький, П. Саксаганський, В. Леонтович, М. Комаров, А. Кримський, В. Науменко, Я. Новицький, М. Сумцов, Є. Чикаленко, С. Ваганов, Ф. Сваричевський, І. Шраг та ін. 1900 р. спільними зусиллями Д. Яворницького та живописців С. Васильківського і М. Самокиша побачив світло художній альбом «Из украинской старины», що стало значною подією в культурному житті України того часу. Д. Яворницький був одним з найактивніших діячів Товариства ім. Т. Шевченка для допомоги нужденним уродженцям України, що навчалися у вищих закладах Петербурга. 1903 р. він зробив значний внесок у розмірі 100 руб. На той час це була досить значна сума. Вчений підтримував творчі стосунки з українцями Галичини (з Л. Ільницьким, А. Крушельницьким, М. Цегельським, К. Студинським, А. Чайковським, К. Паньківським та ін.), друкувався у львівській «Зорі» (1889. № 3; 1897. № 2) і літературному збірнику «Левада» (Львів, 1892). У 1914 р. Д. Яворницький був обраний дійсним членом історично-філософічної секції Науково

Вхід на сайт
Пошук
Календар
«  Грудень 2024  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031
Архів записів
Друзі сайту