Євге́н Олекса́ндрович Сверстю́к (13 грудня 1928, Сільце, Волинське воєводство, Республіка Польща — 1 грудня 2014, Київ, Україна)— український письменник, мислитель, філософ, гоголезнавець, громадський діяч. Засновник та з 1989 незмінний редактор православної газети «Наша віра», президент Українського ПЕН-клубу. Доктор філософії. Автор одного з найважливіших текстів українського самвидаву — «З приводу процесу над Погружальським». Політв'язень радянського режиму.Батьки — селяни. Освіта — Львівський державний університет, відділення «логіка і психологія» філологічного факультету (1947–1952), потім — аспірант Науково-дослідного інституту психології Міносвіти України (1953–1956). Працював викладачем української літератури Полтавського педагогічного інституту (1956–1959), старшим науковим працівником НДІ психології (1959–1960), завідувачем відділу прози журналу «Вітчизна» (1961–1962), старшим науковим працівником відділу психологічного виховання НДІ психології (1962–1965), відповідальним секретарем «Українського ботанічного журналу» (1965–1972).У 1959, 1960, 1961, 1965 (за виступи проти дискримінації української культури), 1972 (за промову на похороні Дмитра Зерова) роках звільнявся з роботи за політичними мотивами. Переслідуваний протягом років за участь у «Самвидаві» і протести проти арештів і незаконних судів, у січні 1972 року — заарештований і в березні 1973 засуджений за статтею 62 ч. I КК УРСР за виготовлення і розповсюдження документів «самвидаву» до семи років таборів (відбував у ВС — 389/36 у Пермській області: на завершення отримав 15 діб карцеру, де сидів із кримінальними в'язнями, уник «програмованого» адміністрацією «зони» конфлікту з ними, вони на прощання подарували іконку[3]) та п'яти років заслання (з лютого 1979-го — столяр геологічної експедиції в Бурятії). З жовтня 1983 до 1988 працював столяром на київській фабриці індпошиву № 2.Влітку 1987 року з Сергієм Набокою (голова ради), Олесем Шевченком, Ольгою-Гейко-Матусевич, Віталієм Шевченком, Миколою Матусевичем та іншими створили Український культурологічний клуб (УКК). Влітку 1988 року разом з товаришами із УКК відзначили біля пам'ятника св. Володимиру 1000-ліття Хрещення Руси в день початку «офіційного святкування» у Москві, незважаючи на «тупцяння чоловіків у чорних капелюхах». Інформацію про подію масово передруковували за кордоном.

Після проголошення незалежності України був активним ідеологом дерадянізації країни. Широко відомі його публікації, присвячені подоланню радянського спадку в духовному житті:

…Наші полиці заставлені книжками совєтської епохи. Більшість із них ніколи не будуть прочитані. І не тому, що перейняті духом зужитої ідеології. Основна їхня вада - лжесвідчення. Вони неправдиві, бо оминають важливе, але не суголосне з партійною ідеологією, акцентують дрібне і другорядне, що не сприяє розумінню часу і людини. Книжка, яка не дає правдивих свідчень чи то на догоду замовникові, чи з безпринципності автора, не має вартості…
Нагороджений Орденом Свободи «…за видатні заслуги в утвердженні суверенітету та незалежності України, мужність і самовідданість у відстоюванні прав і свобод людини, плідну літературно-публіцистичну діяльність та з нагоди Дня Свободи…» згідно з Указом Президента України «Про нагородження Є.Сверстюка орденом Свободи» від 25 листопада 2008 р. № 1075/2008.

Один з учасників ініціативної групи «Першого грудня» — створеного у 2011 році об'єднання українських інтелектуалів та громадських діячів. У її складі був одним з авторів Національного акту свободи[6] — пропонованого Верховній Раді України суспільного договору, який був опублікований 14 лютого 2014 року і мав на меті знайти шляхи виходу з політичної кризи.Помер 1 грудня 2014 року на 86 році життя.Поховання відбулося 4 грудня 2014 року на Байковому кладовищі[9]. Відспівали Сверстюка в церкві Різдва Богородиці УАПЦ[10]прощались з дисидентом у Будинку вчителя.

Вшанування

Український інститут національної пам'яті звернувся до міського голови Києва В. Кличка з пропозицією назвати ім'ям Євгена Сверстюка вулицю М. Раскової (уповноважена особливого відділу НКВД, член ВКП(б)).

Творчість

Автор книг, численних статей з літературознавства, психології і релігієзнавства; поезій, перекладів із німецької, англійської, російської мов на українську.Низка літературно-критичних есеїв Сверстюка, публіцистично актуалізованих у пов'язанні з проблемами сучасності, об'єднані спільною ідеєю боротьби за суверенність української культури від Івана Котляревського до наших днів. Деякі з них з'явилися (головно у першій половині 1960-х) в журналах «Вітчизна», «Дніпро», «Жовтень», «Дукля» (есе про М. Зерова «Гострої розпуки гострий біль»), газеті «Літературна Україна»; ін. (з кін. 1960-х рр.) у «Самвидаві» («Котляревський сміється», «Остання сльоза» — про Тараса Шевченка, «В. Симоненко — ідея», «Слідами казки про Іванову молодість» та ін.), передруковані за кордоном (головно у збірці «Широке море України», 1972, «Панорама найновішої літератури в УРСР», 1974). Окремою книгою (у «Самвидаві») вийшов есей «Собор у риштованні» (1970) — про роман «Собор» Олеся Гончара.

Премії

Державна премія України імені Тараса Шевченка (1995) за книгу «Блудні сини України».
Премія «Світло справедливості» (2010)
 

Пісні на слова Євгена Сверстюка
Матері
Небо в синіх зірках. Музика та виконавець: Ольга Богомолець. Альбом «Kairos» (2006)
Янголе мій
 

Висловлювання Євгена Сверстюка

Життя визначається питаннями, які ти поставиви там, де звично було мовчати. Кроками, які ти робив проти течії. Світлом, яке ти засвітив серед темряви і посеред нарікань на темряву.
Які питання ти ставив своєму часові? Чим ти зупиняв юрбу, що летіла за вітром? Як ти будив сонних?
Як ти змагався з застійним морем байдужих і теплих?
Як тобі вдалося навернути людину до Бога і до «Віри, що гори ворушить»?
Водами, які спали, не запустиш водяного млина. Але досвід і практика — вічно жива сила.