Історичний довідник - Гетьманат П.Скоропадського

Причини Гетьманського перевороту

1. Нездатність Центральної Ради опанувати ситуацію і досягти необхідного рівня державного та економічного розвитку.

2. Криза соціальної політики Центральної Ради й несприйнятність цієї політики поміщиками, промисловцями та іншими верствами населення.

3. Наростаюча загроза перетворення України на німецьке генерал-губернаторство.

4. Втрата авторитету Центральної Ради серед широких верств населення в умовах окупації.

5. Господарська розруха, безладдя, анархія.

6. Зволікання Центральної Ради з проведенням аграрної реформи.

7. Відсутність боєздатної регулярної української армії і нерозуміння Центральної Ради про необхідність її створення.

8. Наявність протиріч всередині Центральної Ради.

9. Байдужість країн Антанти до долі України.

10. Зацікавленість окупаційної адміністрації у владі, спроможній виконати зобов’язання щодо постачання продовольства Німеччині.

Українські політичні групи консервативного спрямування (партії «Українська громада», «Українські хлібороби- демократи») й офіцери українізованих частин та Вільного козацтва вступили в контакт з німецьким командуванням для встановлення в Україні твердої влади, а це було б для Німеччини гарантією успішного вивезення продовольства. П. Скоропадський особисто зустрівся з представниками німецької окупаційної адміністрації і заручився їхньою підтримкою для усунення Центральної Ради від влади.

29 квітня 1918 р. Всеукраїнський хліборобський з’їзд проголосив П. Скоропадського гетьманом України. Це був фактично державний переворот узгоджений з представниками німецької військової адміністрації.

У Грамоті до всього українського народу гетьман обіцяв «забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці».

Було оголошено про припинення діяльності Центральної Ради і всіх органів влади.

«Коли б не було мого виступу, німці кілька днів пізніше завели б на Україні звичайне генерал-губернаторство. Воно було б оперте на загальні засади окупації і нічого спільного з українством... не було б» (П. Скоропадський про Гетьманський переворот у квітні 1918 p.).

Напередодні перевороту німці роззброїли першу дивізію, синьожупанників, інші частини, які підтримували Центральну Раду.

Під час перевороту розформовано галицький корпус Січових стрільців, що охороняв приміщення Центральної Ради і намагався дати відсіч німецьким частинам. Переворот відбувся майже безкровно, лише в сутичці з Січовими стрільцями загинуло троє вірних гетьманові офіцерів. УНР припинила існування:

Закон про тимчасовий устрій України проголошував, що влада в державі належить гетьману.

П. Скоропадський очолив Гетьманат і зосередив у своїх руках усю повноту влади (законодавчу, виконавчу і судову):

• створено гетьманський уряд — Раду міністрів;

• гетьман призначав отамана (голову) Ради міністрів. Ним став полтавський поміщик Ф. Лизогуб

• мав право затверджувати і розпускати уряд;

• призначав Голову найвищого суду і суддів;

• контролював зовнішньополітичну діяльність держави;

• керував збройними силами;

• міг оголошувати воєнний чи надзвичайний стан;

• без затвердження гетьманом жоден закон не мав сили;

• проводив амністію тощо.

Замість назви «УНР» запроваджувалася назва «Українська держава».

29 квітня 1918 р. новий гетьман дістав благословення митрополита.

Висновок

Унаслідок державного перевороту 29 квітня 1918 р. в Україні встановлено республіку з авторитарною формою правління, з міцною владою гетьмана П. Скоропадського.

Погляди Павла Скоропадського

Павло Скоропадський зробив спробу побудувати Українську державу на монархістсько-поміщицьких засадах, а водночас з. тим намагався реалізувати у XX ст. українську державницьку ідею не як соціалістично-федералістську мрію, а як міцний державний лад на чолі з монархом.

Гетьманський режим був помірковано-консервативним. Павло Скоропадський сподівався, що державний переворот відкриє можливість побудови нової за формою Української держави, яка, спираючись на заможні верстви суспільства, утвердить стабільний політичний лад, що ґрунтуватиметься на засадах приватної власності та зуміє забезпечити національне відродження.

У внутрішній політиці П. Скоропадський обстоював принцип приватної власності як у промисловості, так і в сільському господарстві. Тому всі соціалістичні експерименти він рішуче припинив.

Зважаючи на надзвичайну важливість установлення спокою і ладу на селі, гетьман розпочав підготовку до земельної реформи, щоб утворити міцний прошарок дрібних і середніх власників. Проте здійснити ці сподівання йому не вдалося, а реальний стан справ на місцях був далеким від сподівань Павла Скоропадського.

Вдалою виявилася національно-культурна політика П. Скоропадського, спрямована на відродження старовинних традицій, на українізацію. Гетьманат здобув широке міжнародне визнання.

Під впливом обставин погляди Павла Скоропадського змінилися на федералістські. 14 листопада 1918 р. він задекларував федеративну спілку з майбутньою небільшовицькою Росією. Він на той час вважав Україну рівноправною частиною майбутньої Російської Федерації, але без більшовиків, і готовий був використати всі ресурси України задля створення такої федерації, не зупиняючись навіть перед війною з більшовиками.

Федералістські погляди Павла Скоропадського були підставою для критики Українським національним союзом гетьманського режиму.

Відмовою від державної самостійності гетьман розраховував здобути якщо не допомогу, то хоча б прихильність з боку Антанти, але того не сталося.

В еміграції Павло Скоропадський відмовився від федералістських ілюзій щодо Росії. Він знайшов у собі сили повернутися до активного політичного життя, ставши провідником українського монархічного руху. Очолюваний ним союз гетьманців-державників став в еміграції досить впливовою політичною силою, яка мала на меті об’єднання зусиль українського руху для боротьби за незалежність. Гетьманські організації існували в Німеччині, Франції, Великій Британії, Польщі, США; Канаді, інших країнах.

Внутрішня політика

1. Перетворено УНР на Українську державу монархічного типу на чолі з гетьманом.

Сформовано уряд — Раду міністрів.

Голова уряду — Ф. Лизогуб (голова Полтавської земельної управи, октябрист, нащадок славного козацького роду, великий поміщик із Лівобережжя Батько був одним із найближчих друзів Т. Г. Шевченка).

Члени уряду:

Дмитро Дорошенко (історик) — міністр закордонних справ. Походив із козацько-дворянського роду на Глухівщині. У студентські роки брав участь у діяльності Революційної української партії (РУП), під час Першої світової війни дістав призначення крайового , комісара Галичини та Буковини з правами генерал-губернатора.

Микола Василенко (професор історії Київського університету) — міністр освіти та мистецтв.

Виходець із селян Чернігівської губернії. Написав наукові праці з історії Гетьманщини. Якийсь час був членом Тимчасового уряду Росії. Кадет.

М. Чубинський (професор Харківського університету) — міністр юстиції.

Син відомого етнографа, автора пісні «Ще не вмерла України», український діяч і знаний правник. Стояв на правих позиціях, але до політичних партій не належав.

О. Рогоза (командувач однієї з армій Румунського фронту) — військовий міністр.

Бойовий генерал, представник старовинного українського роду.

A. Ржепецький (відомий київський фінансист) — міністр земельних справ.

B. Колокольцев — спершу державний секретар, перегодом міністр внутрішніх справ.

Представники соціалістичних партій увійти в уряд гетьмана відмовилися.

Особливістю нового уряду було те, що він формувався не за партійною, а за професійною ознакою.

2. Значної увагу було приділено впорядкуванню місцевого управління:

• розігнано органи місцевого самоврядування;

• призначено губернських і повітових старост, переважно з місцевих поміщиків, земських діячів;

• в Київ, Одесу, Миколаїв призначено отаманів;

• міську, повітову міліцію переведено в державну варту (полінію);

• перевибори органів місцевого самоврядування проведено на підставі майнового цензу;

• газети потрапили під жорстоку цензуру, заборонялися критика уряду, проведення зборів, мітингів, маніфестації.

Наведення порядку чиновницький апарат здійснював авторитарними та репресивними методами.

3. Основна опора гетьманського режиму:

• великі землевласники;

• буржуазія;

• старе чиновництво царських часів, з-поміж яких було чимало прихильників «єдиної і неподільної Росії».

4. Вирішення земельного питання:

• відновлено приватну власність на землю;

• поміщики за допомогою каральних загонів почали стягувати з селян контрибуції за втрати та знищене майно;

• селянам довелося повернути поміщикам землі й реманент, відшкодувати витрати, яких зазнали поміщики;

• поміщикам надавалося право використовувати примусову працю;

• оголошено про поновлення свободи продажу-купівлі землі;

• розроблявся новий земельний закон, за яким:

— усі великі земельні маєтки підлягали примусовому викупу державою і продавалися селянам по 25 десятин в одні руки;

— окремі господарства могли зберегти до 200 дес.;

— лісові угіддя залишалися за власниками і в розподіл серед селянства не потрапляли.

Така реформа відповідала інтересам Заможних селян. Мета аграрної реформи — створення міцного прошарку дрібних і середніх власників, тобто продовження столипінської реформи, від якої гетьман був у захваті.

Більшість селян була незадоволеною, що спричинило масові селянські повстання.

Негативно поставилися до реформи і великі землевласники.

5. Розвиток промисловості:

• поновлювалися в правах власники фабрик, заводів, рудників, шахт;

• відновлено приватну власність;

• націоналізовані підприємства повергали попереднім власникам;

• поступово відновлено залізничний рух;

• засновано нові акціонерні компанії;

• відроджено промислові підприємства та біржі;

• промислові та торговельні кола дістали можливість суттєво впливати на економічну політику влади;

• відбувався широкий збут товарів до Австро-Угорщини та Німеччини;

• скасовано 8-годинний, робочий день;

• господарі на свій розсуд визначали рівень заробітної платні й тривалість робочого дня;

• встановлювалися покарання за участь у страйках;

• обмежувалися фінансові й економічні функції профспілок: обмежувалася свобода профспілкової діяльності, їм заборонялося втручатися в питання найму та звільнення робітників;

• швидко зростало безробіття (у липні 1918 р. — 200 тис. осіб).

Ці заходи викликали невдоволення робітників. Уже в червні розпочалися масові виступи. Відбувався тривалий страйк робітників.

6. Для зміцнення грошової системи:

• організовано діяльність міністерства фінансів;

• налагоджено грошовий обіг і вдосконалено грошову систему. Українські гроші (гривні), забезпечені природними багатствами України (головним чином цукром),стали стабільними;

• створено державний бюджет;

• відкрито кілька українських банків.

7. Створення регулярної української армії:

• оголошено про відновлення козацтва як окремого, стану населення і частини війська;

• затверджено проект формування восьми корпусів і чотирьох кінних дивізій;

• для підготовки офіцерів засновано спеціальні військові школи;

• Введено погони і військові звання;

• затверджено текст урочистої присяги на вірність гетьману;

• прийнято закон, за яким військовим заборонялося вступати до партій та об’єднань, що мали політичний характер, а також брати участь у мітингах маніфестаціях;

• на листопад було призначено мобілізацію, яка мала дати 85 тис. вояків, але подальші події зірвали ці плани;

• реорганізовано і зміцнено державний флот.

У жовтні 1918 р. понад 70% кораблів Чорноморського флоту підняли українські прапори та прийняли присягу на вірність Україні.

8. У галузі культури:

• відкрито понад 150 українських гімназій;

• українську мову визнано державною;

• прийнято закон про обов’язкове вивчення української мови, історії, географії України, історії української літератури;

• вийшло з друку кілька мільйонів примірників українських підручників;

• відкрито два українських державних університети — у Києві та Кам’янці-Подільському;

• у російських університетах (Київському, Харківському, Одеському) почали працювати кафедри української мови, літератури, історії та права;

• засновано широку мережу загальнокультурних закладів та установ:

— Державний український архів,

— Національну галерею мистецтв,

— Український історичний музей,

— Українську національну бібліотеку (налічувала понад 1 млн книг, серед них багато стародруків),

— Український театр драми та опери,

— Українську державну капелу під керівництвом О. Кошиця, Державний симфонічний оркестр під керівництвом О. Горілого тощо;

• у листопаді 1918 р. відкрито Українську академію наук, президентом якої став В. Вернадський. Мала три відділи: історико-філологічний, фізико-математичний та соціально-економічний.

Перші академіки:

Д. Багалій, А. Кримський,

М. Петров, С. Смаль-Стоцький,

B. Вернадський, М. Кащенко,

C. Тимошенко, М. Туган-Барановсъкий,

О. Левицький, П. Тутковський,

В. Косинський, Ф. Тарнавський.

• Влітку 1918 р. було створено Українську автокефальну православну церкву на чолі з митрополитом В. Липківьским.\

Зовнішня політика Української держави

1. Українська держава встановила дипломатичні відносини з Грузією, Доном, Кримом, Кубанню, Литвою, Фінляндією, Голландією, Іспанією, Данією, Норвегією, Швецією, Швейцарією, Болгарією, Польщею, Російською Федерацією, Німеччиною (гетьман навіть встиг відвідати її з офіційним візитом), Австро-Угорщиною та іншими державами.

2. Пріоритетний характер мали стосунки з центральними країнами. У вересні 1918 р. П. Скоропадський здійснив візит до Німеччини і мав переговори з Вільгельмом II.

3. Гетьманщина мала посольства в 12 країнах світу.

4. Україну визнало 30 країн світу, 10 із них мали представництва в Києві. Україна мала своїх представників у 23 державах.

5. Тривалий час у Києві велися переговори з Радянською Росією про укладення мирної угоди та визнання кордонів.

12 червня 1918 р. підписано перемир’я з Радянською Росією. Утім мирної угоди так і не було укладено, бо делегація Раднаркому відмовилася від подальших переговорів.

6. Велася дипломатична боротьба за повернення українських територій, які залишилися за межами України — частини Бессарабії, Криму, Холмщини і Підляшшя. Хоча того не сталося, офіційні запити Гетьманату до інших країн щодо повернення відторгнутих земель мали велике політичне значення.

Ставлення до Української держави політичних партій і народу

Незадоволення викликали такі дії гетьмана:

• повернення землі поміщикам;

• насильницька реквізиція хліба;

• масові репресії;

• відновлення багатьох дореволюційних порядків;

• залежність від німців, які нещадно грабували Україну;

• оточення гетьмана, яке прагнуло до відновлення «єдиної й неподільної» Росії.

1. Делегати Всеукраїнського селянського з’їзду, який відбувся нелегально на початку травня 1918 p., прийняли резолюцію, що селянство не визнало обраного поміщиками гетьмана і закликало організувати у повітах бойові дружини й готуватися до виступу.

2. Всеукраїнський робітничий з’їзд, який відбувся 14 травня 1918 р. у Києві. Вирішено вести боротьбу за відновлення УНР.

3. Більшість політичних партій України:

• Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП) вела безкомпромісну боротьбу проти Гетьманату, за що її лідера С. Петлюру та інших членів партії кинуто за грати;

• ліве крило соціалістів-революціонерів (УПСР) згуртувалося навколо нелегального тижневика «Боротьба» і тому дістало назву «боротьбисти». Вони разом з українськими більшовиками розгорнули підготовку до антиурядового повстання;

• у липні 1918 р. на і з’їзді Компартії більшовиків України, що відбувся у Москві, створено Компартію більшовиків

України, яка була проголошена складовою частиною РКП (б). Першим секретарем ЦК КП(б)У обрано Г. П’ятакова. Партія почала вести роботу з організації робітників і селян на боротьбу за відновлення більшовицької влади в Україні.

Підтримано гетьмана

1. 8-11 травня 1918 р. в Києві легально відбувся з’їзд конституційно-демократичної партії, який підтримав гетьмана.

У роботі з’їзду взяли участь три міністри-кадети гетьманського уряду. Вони були поборниками «єдиної і неподільної Росії».

2. З’їзд представників промисловості, торгівлі, фінансів та сільського господарства (15—18 травня 1918 р.):

• вітав відновлення приватної власності на землю;

• вимагав державних кредитів на «відбудову продукції» великих маєтків;

• зажадав сприяння поміщикам у поверненні конфіскованого майна «разом із відшкодуванням»;

• засудив втручання робітників у господарське життя підприємств і розпорядчі функції адміністрації;

• утворив постійний представницький орган — Раду промисловості, торгівлі, фінансів і сільського господарства (ПРОТОФІС).

3. Гетьманський уряд підтримували хлібороби-власники, середня інтелігенція, кадети, великі капіталісти і промисловці.

Чому в 1918 р. німці не встановили звичайного окупаційного режиму і допустили існування спочатку Центральної Ради, а потім — уряду гетьмана?

1. Українському уряду було легше організувати постачання з України продовольчих товарів та сировини. Вони вважали, що місцеві органи влади їм допоможуть у цьому. Центральна Рада брала на себе зобов’язання на міжнародному рівні постачати продовольство до Німеччини в обмін на допомогу в боротьбі проти більшовиків.

2. Зберігаючи місцеву систему державного управління, німці використовували національні почуття українського народу.

3. Визнаючи факт існування української державності всупереч Росії, німці тим самим навмисно погіршували українсько- російські відносини.

4. Німці вважали, що коли залишаться місцеві (українські) органи влади в умовах окупаційного режиму, то вони зможуть добитися довіри місцевого населення, яке не буде їм чинити опір.

Боротьба проти гетьманського режиму

1. Відбувся загальноукраїнський страйк залізничників (липень 1918 p., 200 тис. страйкарів).

2. Особливою активністю відзначалося селянство, яке не хотіло віддавати владі вирощений хліб і розгорнуло боротьбу проти гетьманських і окупаційних військ.

3. Селянські виступи відбулися у Звенигородському і Таращанському повітах на Київщині, повстання охопило десятки тисяч селян (влітку 1918 p.).

4. Повстанська боротьба на Чернігівщині. Керував повстанням штаб на чолі з полковником М. Кропив’янським.

5. На Правобережжі повстанців налічувалося понад 40 тис. чоловік. Селянські загони були добре озброєні, вони мали кулемети та гармати.

6. Повстанський рух на Катеринославщині та в Північній Таврії, який мав анархістське забарвлення. Виник він у районі Гуляйполя Олександрійського повіту під керівництвом Н. Махна.

Повстанці виступали за відновлення радянської влади, але їхнє розуміння рад мало свої особливості: ці органи у всьому мали бути підзвітними місцевому населенню і повністю визначати політику на місцях без будь-якого впливу центру.

Висновки

• Жорсткий окупаційний режим, установлений німецько- австрійським військовим командуванням, викликав у населення невдоволення.

• Характерна опозиційність усіх політичних сил і в місті, і в селі гетьманському режиму.