Ігор Рюрикович або Ігор Старий (Ingvar Röreksson, *878 - †945) — князь Київський (922-945). За деякими даними основоположник київської династії князів, що їх пізніше назвали Рюриковичами.
Походження Ігоря
Повість временних літ називає Ігоря сином Рюрика I, що є однією з підвалин норманської теорії виникнення східнослов'янської державності. Хоча викладену у Повісті версію біографії Ігоря після досліджень академіка Шахматова більшість[Джерело?] істориків вважає за штучну легенду, але у питанні про походження Ігоря одностайності немає. Є такі версії, що він таки був сином Рюрика, або одним з воєвод Олега, або нащадком Аскольда, або просто чоловіком Ольги, яка у свою чергу була спадкоємницею князів-київичів. Заступивши на княжий стіл, князь Ігор продовжив політику свого попередника, в якій княжому флоту відводилася чи не головна військово-дипломатична місія.
Правління і походи Ігоря Старого
Морські походи князя Ігоря мали широкий міжнародний резонанс, про них писали його сучасники — візантійські хроністи Симеон Логотет, Григорій і Ліудкранд та арабський хроніст Масуді. За їхніми розповідями 941 року князь Ігор розпочав війну з Візантією. Причини цієї війни залишилися невідомими. Найімовірнішою вважають версію, що Візантія знову почала обмежувати Русь в торгівлі та намагалася колонізувати Чорноморське узбережжя русичів.Достовірно відомі походи Ігоря на Константинополь (Царград) у 941 та 943 роках.Посадивши на 1000 лодій 40-тисячну дружину (в інших літописах називається нереальна цифра у десять тисяч кораблів), князь вийшов з Дніпра і безперешкодно увійшов до Босфорської протоки. Проте перший з них був невдалим. Спочатку чисельна руська ескадра успішно пройшла південно-західним узбережжям Чорного моря, але біля самого Константинополя була спалена грецьким вогнем.
Генріх Семирадський (1843-1902).
Час для походу князь вибрав зручний: він знав, що візантійський флот і більшість імператорського війська знаходилися на війні з сарацинами. Однак візантійський імператор, завчасно попереджений херсонеським стратегом про вихід в море флоту русичів і навчений досвідом попередніх війн з ними, встиг повернути свій флот до столиці. Тож, коли лодії з десантом русичів увійшли до Босфору, подальший шлях їм перекрив візантійський флот під командуванням патриція Теофана. На озброєнні грецьких брандерів був «грецький вогонь», якого не мали русичі. І це давало грекам велику перевагу в бою. Та князь Ігор бій прийняв. У Босфорі чи на підході до нього відбулася велика морська битва, в якій греки взяли верх над княжим флотом.Відступивши в море, князь Ігор повернув свій флот до берегів Малої Азії і почав пустошити береги Бітинії і Пафлягонії. Поки десантні загони князя там господарювали, візантійський імператор стягнув туди всі свої сухопутні й морські сили. Македонська кавалерія розбила десантні загони русичів, а флотилія Теофана блокувала княжий флот з моря. У вересні відбулася повторна морська битва двох флотів, в якій княжий флот знову зазнав відчутної поразки. Греки своїм «ясним вогнем» (горюча суміш, що нагадувала напалм і не гасилася водою) спалили багато княжих лодій. Вночі князь Ігор зумів з залишками свого флоту прорватися крізь блокаду і направився до Керченської протоки — «Батьківщини русів». Весь перехід до Керчі русичі відбивалися від переслідування візантійського флоту і втратили в боях ще багато своїх лодій і воїнів.Полонених русичів греки привезли до Царгорода де, як засвідчують літописці-очевидці, їм відрубали голови.У 944 році між Києвом і Царгородом було досягнуто згоди і укладено союзну і торговельну угоду, та вже з більшими обмеженнями для Русі ніж це було обумовлено при Олегові. Русь зобов'язувалася допомагати імператорові військами та не посягати більше на його володіння у Криму.Та невдача в поході на Царгород не зупинила військових дій князя Ігоря. У вересні 943 року він проводить великий похід на Каспійське море. Союзниками русичів виступили алани (черкеси) та лезгини. Як описав азербайджанський поет Нізамі, русичі, діставшись берегом до Дербента, завантажились на кораблі і з моря увійшли в гирло ріки Кури. Рікою їхня флотилія досягла середини Албанії (території нинішнього Карабаху).Розбивши мусульманські війська, князь Ігор зайняв столицю Карабаху — велике і багате місто Бердау і в ньому розмістив свою ставку. За короткий час він фактично опанував всю країну. Через піврокуепідемія дизентерії у війську, викликана надмірним вживанням субтропічних фруктів, примусила таки його повернутися на Русь. З багатою здобиччю Русь, як свідчить літопис, «попливла назад, і ніхто не смів перейти їй дорогу».Другий похід на Візантію, у якому окрім полян взяли участь загони варязьких найманців, печенігів, словен, крівичів, тіверців тощо, завершився укладанням вигіднішої угоди з Візантією, яка значно розширила торговельні можливості слов'ян у Візантії.
Смерть князя
В останні роки князювання Ігор вів війну з деревлянами. Причиною невдоволення деревлян владою князя була велика данина, яку збирав із них Ігор за допомогою варягів.Як прийде місяць листопад, — оповідає Константин VII Багрянородний,— князі з усією Руссю виходять з Києва у землі підвладних словян на полюддя. Перебувають там цілу зиму і вертаються у квітні і тоді споряджають човни в дорогу до Візантії.Таке «полюддя» було дуже докучливе для місцевого населення. Не тільки треба було доставити тяжку дань — хутра, шкури, мед, віск, чи чого там чекав Київ, — але й удержувати цілу зиму військо, яке певно не поводилося на селі спокійно. Тому слов'янські племена не раз противилися проти цих важких обовязків.Дань у деревлянській землі Ігор відступив зразу своєму воєводі Свенельдові. Країна була багата і воєвода мав з неї великі доходи. Але тоді дружина самого Ігоря почала нарікати, що їй так добре не діється:«Свенельдові вояки приоділися у зброю і одяги, а ми голі! Ходи, княже, з нами по дань, і ти добудеш, і ми». Ігор рішився збільшити дань деревлянам і пішов з дружиною на деревську землю. Почалися звичайні «примучування», — силою взяли Ігореві вояки те, що хотіли.Коли вже верталися, Ігор роздумався і сказав дружині: «Ідіть з даниною до дому, а я вернуся і ще походжу». Думав іще більше для себе зібрати. Як деревляни дізналися, що він вертається, сказали: «Як внадиться вовк між вівці, то повиносить усе стадо, поки його не уб'ють. Так буде і з нами, як його не вб'ємо, то нас вигубить». І під городом Іскоростенем зробили засідку й убили Ігоря разом з його товаришами. Візантійський хроніст другої половини X ст. Лев Диякон змалював докладнішу картину розправи над Ігорем. Що привязали його до стовбурів двох нагнутих дерев відпустили й дерева роздерли його тіло на дві частини. Існують по суті й перекази про це. Літопис подає смерть Ігоря на 945 р
