Іва́н Миха́йлович Дзю́ба (*26 липня 1931, с. Миколаївка Ольгінського (тепер — Волноваського району) Донецької області (тоді Сталінської)) — український літературознавець, критик, громадський діяч, дисидент радянських часів, Герой України, академік НАНУ, другий Міністр культури України (1992–1994), голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка (1999–2001).Співголова Головної редакційної колеґії «Енциклопедії сучасної України».Головний редактор журналу «Сучасність» (1990-ті рр.), член редколегій наукових часописів «Київська старовина», «Слово і час», «Євроатлантика» та ін.Народився в селянській сім'ї.1932 — родина, рятуючись від Голодомору, переїхала з села в сусіднє робітниче селище Новотроїцьке, але ненадовго. Потім вже на постійно — в Оленівські Кар'єри (тепер Докучаєвськ), де Іван Дзюба закінчив середню школу № 1.Закінчив Донецький педагогічний інститут, аспірантуру Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка.Друкуватися почав з 1959 р.В 1962 році звільнений з посади завідувача відділу критики журналу «Вітчизна» — «за ідеологічні помилки». А згодом і з роботи у видавництві «Молодь».Ще одним рядком до присуду гонінь став несанкціонований вечір у Першотравневому парку Києва, проведений 31 липня 1963 і присвячений 150-річчю з дня смерті Лесі Українки, в якому взяли участь І.Дзюба, Т.Цимбал, М.Коцюбинська, І.Драч, С.Тельнюк, М.Вінграновський, Ю.Назаренко, І.Жиленко. У вересні 1965 року на прем'єрі фільму «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» (Київ) разом з Василем Стусом та В'ячеславом Чорноволом вийшов на сцену з першим у СРСР публічним протестом проти політики влади, оприлюднивши інформацію про таємні арешти української творчої інтелігенції.У 1970-х роках був підданий гонінням за погляди, висловлені в окремих публікаціях.1973 — Київський обласний суд засудив його до 5 років ув'язнення і 5 років заслання за «антирадянську» працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Згодом звернувся до Президії Верховної Ради УРСР з проханням про помилування. Після «помилування» його не оголосили «тунеядцем» завдяки авіаконструктору Олегу Антонову, який знайшов вченому зі світовим ім'ям роботу коректора у багатотиражці на Київському авіазаводі..Праця «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (Лондон, 1968; журнал «Вітчизна», 1990, № 5-7) — про загрозливі проблеми національних відносин у соціалістичному суспільстві. Спеціальна комісія ЦК КПУ назвала цей твір «пасквілем на радянську дійсність, на національну політику КПРС і практику комуністичного будівництва в СРСР».Восени 1989 року був одним зі співзасновників Народного Руху України. В листопаді 1992 року став другим міністром культури вільної України. Один з учасників ініціативної групи «Першого грудня».

Твори

Іван Дзюба є автором близько 400 наукових праць.

«Звичайна людина чи міщанин?» (1959)
Інтернаціоналізм чи русифікація? («Самвидав», 1965)
Грані кристала (1978)
Стефан Зорян в історії вірменської літератури (1982)
Автографи відродження (1986)
Садріддін Айні (1987)
У всякого своя доля (1989)
Бо то не просто мова, звуки (1990)
Застукали сердешну волю… (1995)
Між культурою та політикою (1998)
Спрага (2001)
Пастка. 30 років із Сталіним, 50 — без Сталіна, (ч. 1), (ч. 2) (2003)
Тарас Шевченко (2005)
Тарас Шевченко: Життя і творчість (2008)
Вимирання слова
Микола Хвильовий: «Азіятський ренесанс» і «психологічна Европа»
На пульсі доби
Вітчизна у нас одна
З криниці літ. У 3-х томах (2006–2007)
Спогади і роздуми на фінішній прямій
«Нагнітання мороку: від чорносотенців ХХ ст. до українофобів початку ХХІ ст.»
«Інтернаціоналізм чи русифікація?» видавалася українською, англійською, італійською, китайською, російською, французькою мовами.

Редактор 10-томної серії «Україна. Антологія пам'яток державотворення X—XX ст.», упорядник її 5-го тому «Романтики національного відродження (1800–1863 роки)» (2009).

Кінематографічна діяльність

Автор сценаріїв фільмів:

«Василь Симоненко» (1988 в кіно)
«Українці. Надія» (1992 в кіно)
Співавтор сценаріїв стрічок «Тарас Шевченко. Заповіт» (1992, 3 с., «Поет і княжна»), «Тарас Шевченко. Заповіт» (1997, 7 с., «На цій окраденій землі»), «Тарас Шевченко. Заповіт» (1997, 8 с., «Душа з призначенням прекрасним»), «Тарас Шевченко. Заповіт» (1997, 9 с., «Доле моя, де ти?»), «Поет і княжна» (1999, у співавт.) та ін.

Нагороди і відзнаки

26 липня 2001 року указом Президента України Л. Д. Кучми присвоєне звання Герой України з врученням ордена Держави — за визначні трудові досягнення, заслуги перед Україною у розбудові її державності та відродженні національної духовності.
Кавалер Ордену Свободи (16 січня 2009)[6] — за вагомий особистий внесок у справу консолідації українського суспільства, розбудову демократичної, соціальної і правової держави та з нагоди Дня Соборності України.
Державна премія Української РСР імені Т. Г. Шевченка в галузі літератури, журналістики і мистецтва 1991 року (у галузі журналістики і публіцистики)  — за серію публіцистичних виступів «Бо то не просто мова, звуки…», статті «Україна і світ», «Чи усвідомлюємо національну культуру як цілісність?» (27 лютого 1991)[7]
Книга Івана Дзюби «Тарас Шевченко. Життя і творчість» видавництва «Києво-Могилянська академія» стала лауреатом Всеукраїнського рейтингу «Книжка року 2008» в номінації «Хрестоматія — Критика, біографії, мемуари».
Лауреат Міжнародна премія від 1990 року фундації Антоновичів, за есе «У всякого своя доля».
Міжнародна літературна премія від 1996 року Фундації Івана Багряного.
Лауреат літературної недержавної премії Олеся Білецького, та наукової премії НАН України імені Володимира