Іва́н Я́кович Франко́ (* 27 серпня 1856, с. Нагуєвичі, Дрогобицький повіт — † 28 травня 1916, Львів) — український письменник, поет, публіцист, перекладач, вчений, громадський і політичний діяч. Доктор філософії (1893 р.), дійсний член НТШ (1899 р.), почесний доктор Харківського університету (1906 р.).

                                                Ранні роки

Іван Франко народився 27 серпня 1856-го року в селі Нагуєвичі Дрогобицького повіту у Східній Галичині, поблизу Борислава, в родині заможного селянина-коваля Якова Франка. Мати, Марія Кульчицька, походила із зубожілого українського шляхетського роду Кульчицьких, гербу Сас, була на 33 роки молодшою за чоловіка. Свою селянську ідентичність, що виявлялась у подиву гідній працелюбності й невибагливості в побуті, Франко зберіг до кінця життя.Навчався спочатку в школі села Ясениця-Сільна (1862–1864), потім у так званій нормальній школі при василіянському монастирі Дрогобича (1864–1867).Коли Іванові було 9 років (1865 р.), помер батько. Мати вийшла заміж удруге. Вітчим, Гринь Гаврилик, уважно ставився до дітей, фактично замінив хлопцеві батька. Франко підтримував дружні стосунки зі своїм вітчимом протягом всього життя. Коли Іванові було 15 років, у 1872 році, померла мати. Вихованням дітей стала займатися мачуха.1875-го року закінчив Дрогобицьку гімназію (нині — Дрогобицький педагогічний університет). Залишившись без батьків, Іван був змушений заробляти собі на життя репетиторством. З свого заробітку виділяє гроші на книжки для особистої бібліотеки.У багатьох автобіографічних оповіданнях Івана Франка («Грицева шкільна наука», «Олівець», «Schönschreiben») художньо відтворено атмосферу тогочасної шкільної освіти з її схоластикою, тілесними покараннями, моральним приниженням учнів. З них довідуємося, наскільки важко було здобувати освіту обдарованому селянському хлопцеві. Він жив на квартирі в далекої родички Кошицької на околиці Дрогобича, нерідко спав у трунах, які виготовлялися у її столярній майстерні («У столярні»). Уже навчаючись у гімназії, Франко виявив феноменальні здібності: міг майже дослівно повторити товаришам годинну лекцію вчителя; знав напам'ять усього «Кобзаря»; домашні завдання з польської мови нерідко виконував у поетичній формі; глибоко й на все життя засвоював зміст прочитаних книжок. Серед його лектури у цей час були твори європейських класиків, культурологічні, історіософські праці, популярні книжки на природничі теми. Загалом особиста бібліотека Франка-гімназиста складалась з майже 500 книжок українською та іншими європейськими мовами. У цей же час Франко починає перекладати твори античних авторів (Софокла, Еврипіда); під впливом творчості Маркіяна Шашкевича й Тараса Шевченка захоплюється багатством і красою української мови, починає збирати й записувати зразки усної народної творчості (пісні, легенди тощо).Восени 1875-го року Франко став студентом філософського факультету Львівського університету. Спочатку належав до москвофільського товариства.Під час навчання матеріальну допомогу Івану Франку надавав Омелян Партицький.

                                               Перші літературні твори

Перші літературні твори Франка — вірш «Народна пісня» (1874) і повість «Петрії і Довбущуки» (1875) були надруковані у студентському часописі «Друг», членом редакції якого він став з 1875-го року. Активна громадсько-політична, видавнича діяльність, листування з Михайлом Драгомановим спричинили арешт письменника за звинуваченням у належності до таємного соціалістичного товариства. Після відбутого ув'язнення співпрацює з польською газетою «Praca», знайомиться з працями Карла Маркса, Фрідріха Енґельса, разом із Михайлом Павликом засновує 1878-го року часопис «Громадський друг», який після конфіскації виходив під назвами «Дзвін» і «Молот».1880-го року Франка вдруге заарештували, обвинувачуючи в підбурюванні селян проти влади. Після 3-місячного ув'язнення перебував під наглядом поліції, був змушений припинити навчання в університеті.

Перший період творчості

Перший період творчості Франка визначають його політичні поезії, своєрідні народні гімни: «Каменярі» (1878), «Вічний революціонер» (1880), «Не пора…» (1880) та ін., повісті «Boa constrictor» (1881), «Борислав сміється» (1881), «Захар Беркут» (1882), низка літературознавчих, публіцистичних статей.1881-го року Франко став співвидавцем часопису «Сьвіт», після закриття (1882) якого працював у редакції часопису «Зоря», газеті «Діло» (1883–1885). Зневірившись у співпраці з галицькими народовцями, Франко спільно з діячами «Старої Громади» пробував заснувати власний незалежний орган («Поступ»). З цією метою двічі їздив до Києва — 1885 і 1886 року, зустрічався з громадсько-культурними діячами (Миколою Лисенком, Михайлом Старицьким, Єлисеєм Трегубовим, Павлом Житецьким тощо); познайомився зі своєю майбутньою дружиною Ольгою Хоружинською, у травні 1886 року взяв з нею шлюб у Павлівській церкві Колегії Павла Галагана. Одруження Франка-галичанина з «українкою» сприймалося тодішніми киянами як уособлення духовної і політичної єдності Західної та Східної України.1888 року Франко деякий час працював у часописі «Правда». Видав один номер журналу «Товариш». Після невдалих спроб заснувати власний український часопис був змушений вдатися до співпраці з польською пресою, яка давала хоч невеликий, зате стабільний прибуток: був довголітнім співробітником польськомовної газети «Kurjer Lwowski» (протягом 1887–1897 років; цей період Франко назве пізніше «наймами у сусідів»), дописував до «Przyjaciela Ludu», австрійської «Die Zeit».

Сім'я

дружина — Ольга Франко (Хоружинська) (10 квітня 1864— 17 липня 1941), письменниця, перекладачка, громадська діячка;
син Андрій (1887–1913);
син Тарас (9 березня 1889 — 13 листопада 1971) — письменник, член Спілки письменників СРСР;
син Петро (21 червня 1890 — 28 червня 1941) — український педагог і письменник;
донька Анна (9 серпня 1892 — 24 квітня 1988) — українська письменниця, публіцист, мемуарист.

Завершення освіти. Докторат

Через «соціалістичний процес» 1877–1878 р. із Львівського університету Івана Франка виключили.Професор Степан Смаль-Стоцький не радив Франку робити докторат у Львівському університеті (про це Франко писав у листі до дружини 10 серпня 1891). Задля наступного захисту докторату Франко один семестр провчився у Чернівецькому університеті, де викладав Смаль-Стоцький. Відтак Іван Франко поїхав до Віденського університету, де з відомим професором-славістом Ватрославом Яґічем узгодив тему докторату: «Варлаам і Йоасаф — старохристиянський духовний роман і його літературна історія», а також здав кандидатські іспити. Після цього він взяв відпустку у газеті Kurjer Lwowski, де працював журналістом, і 7 жовтня 1892 прибув до Відня для написання дисертації. У травні 1893 дисертація була завершена. І.Франко склав іспити з відзнакою. 1 липня відбулася промоція (урочистий акт оголошення про присудження ступені доктора та вручення диплому).

Політична діяльність

1888 року Франко деякий час працював у часописі «Правда». Зв'язки з наддніпрянцями спричинили третій арешт (1889) письменника. 1890-го року за підтримки Михайла Драгоманова Франко став співзасновником Русько-Української Радикальної Партії (РУРП, її перший голова до 1898 р.), підготував для неї програму, разом з Михайлом Павликом видавав півмісячник «Народ» (1890–1895). У 1895-му, 1897-му і 1898-му роках Радикальна Партія висувала Франка на посла віденського парламенту й Галицького сейму (від Тернопільщини[5]), але — через виборчі маніпуляції адміністрації, провокації ідеологічних та політичних супротивників — без успіху. 1899-го року через кризу в РУРП почалась криза, Франко спільно з народовцями заснував Національно-Демократичну Партію, з якою співпрацював до 1904-го року, після чого полишив активну участь у політичному житті.На громадсько-політичному відтинку Франко довгі роки співпрацював з Михайлом Драгомановим, цінуючи в ньому «европейського політика». Згодом Франко розійшовся з Драгомановим у поглядах на соціалізм, у питанні національної самостійності, закидаючи йому пов'язання долі України з Росією («Суспільно-політичні погляди Михайла Драгоманова», 1906)Іванові Франку належить ініціатива ширшого вживання в Галичині назви «українці» замість «русини» — так традиційно називали себе корінні галичани. В «Одвертому листі до галицької української молодежі» (1905) Франко писав: «Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими, а українцями без соціальних кордонів…»

І. Франко у старшому віці

Останні роки життя

1908-го року стан здоров'я Франка значно погіршився, однак він продовжував працювати до кінця свого життя. За останній період він написав «Нарис історії українсько-руської літератури» (1910), «Студії над українськими народними піснями» (1913), здійснив багато перекладів з античних поетів.1913-го року вся Україна святкувала сорокарічний ювілей літературної праці Франка.Період останнього десятиліття життя Франка — дуже складний. За розповідями сина Андрія, «у цей період батька переслідував дух померлого дідуся, який бив його золотим молотом по руках…» «Протягом 14-ти днів я не міг ані вдень, ані вночі заснути, не міг сидіти, і, коли, проте, не переставав робити, то робив се серед страшенного болю» — писав Іван Франко. За таких обставин за неповний рік до смерті Франко створив 232 поетичні переклади й переспіви, обсягом близько 7000 поетичних рядків.Помер Іван Франко 28 травня 1916-го року у Львові. Через 2 дні відбулось кількатисячне урочисте прощання на Личаківському цвинтарі. Спочатку письменника поховали у чужому склепі (родини Мотичинських), через 5 років домовина з прахом Франка, розпізнана з допомогою Ольги Роздольської, була перенесена в окрему могилу, відому своїм пам'ятником (споруджено 1933-го року), на якому Франко-каменяр «лупає сю скалу».Бандрівський Карло у 1917 р., виконуючи останню волю письменника, передав його архів і бібліотеку до Наукового товариства ім. Т. Шевченка.

Творча спадщина

Усебічно обдарований, енциклопедично освічений, надзвичайно працьовитий, Франко виявив себе на багатьох ділянках української культури. Був поетом, прозаїком, драматургом, критиком й істориком літератури, перекладачем, видавцем. Сюжети для творів Франко черпав з життя і боротьби рідного народу, з першоджерел людської культури — зі Сходу, античної доби, Ренесансу. Був «золотим мостом» між українською і світовими літературами.Нерідко Івана Франка називають титаном праці. Євген Маланюк свого часу писав: «Свідомо чи несвідомо, з власного пересвідчення чи з чужого голосу, але кожен, почувши ім'я Франка, здіймає шапку незалежно від свого місця народження. Тут діє інстинкт величі».

Поезія

За стилем Франко належить до перших реалістів української літератури, найвизначніший поет пошевченківської доби. Новаторською була друга збірка «З вершин і низин» (1887, поширена 1893), охоплювала головні твори його суспільної лірики («Товаришам з тюрми», «Вічний Революціонер», «Каменярі», «Земле моя», «Тюремні сонети» та інші); революціонізувала молоде покоління, через що в Російській імперії була заборонена. Вершина інтимної лірики Франка збірка «Зів'яле листя» (1896). У збірці «Мій Ізмарагд» (1897) переважають філософські мотиви: рефлексії поета про добро й зло, красу і вірність, обов'язок і зміст людського життя. Але й у ній знаходимо зразок суспільної лірики, в якій Франко увіковічнив страждання рідного народу («По селах», «До Бразілії» та інші). Драму власного життя Франко відобразив у збірці «Із днів журби» (1900) Програмова збірка «Semper tiro» (1906) є містичним кредо поета-борця. «Давнє і нове» (1911) поетична збірка. Велику майстерність виявив Франко і в широких епічних поемах «Панські жарти» (1887), «Сурка» (1890), «Смерть Каїна» (1889), «Іван Вишенський» (1900) й інших. Багато автобіографічного вклав Франко у свою найвизначнішу поему «Мойсей» (1905), в якій на матеріалі біблійного сюжету показано конфлікт вождя з народом, засуджується зрада національних інтересів та проголошується ідея служіння рідному народові.Деякі твори були поетичною відповіддю на закиди інших громадських, політичних діячів, знайомих. Зокрема, вірш «Сідоглавому» — відповідь на статтю «Смутна поява» Юліяна Романчука в газеті «Діло», вірш «Декадент» присвячений Василю Щурату, «О. Лунатикові» — Остапу Луцькому,«Антошкові» — Антонію Петрушевичу.

Прозова творчість

Проза Франка охоплює понад 100 оповідань, новел, 10 повістей, романів. Починається з так званого «бориславського циклу» (від 1877-го року), в якому Франко подав жахливий образ і глибокий аналіз соціального зла в тогочасній Галичині. Зубожіння, пролетаризація галицького села лягли в основу збірок «В поті чола» (1890), «Галицькі образки» (1897), до яких належать автобіографічні оповідання «Малий Мирон», «Грицева шкільна наука», «Олівець», «Schönschreiben», інші.Вершини прози Франка: повість «Boa constrictor» (1878), соціальний роман «Борислав сміється» (1882, уперше зображені початкові форми революційної боротьби робітництва та стихійне пробудження його класової свідомості).На основі старих українських літописів Франко написав історичну повість «Захар Беркут» (1882-го року, зображено героїчну боротьбу українських верховинців проти монголів 1241-го року). До історичних творів належать «Герой поневолі» (1904-го року, про революцію 1848-го року у Львові), «Великий шум» (1907-го року, про скасування панщини).Моральному розкладові «верхів» тогочасного суспільства в Галичині Франко присвятив романи «Для домашнього вогнища» (1892), «Основи суспільності» (1895), «Перехресні стежки» (1899–1900). Повість «Лель і Полель» (1887) має дидактичний характер. Проза Франка відзначається жанровим багатством, реалістичним зображенням життя всіх прошарків суспільства.

Драматургія

У драматургії Франко виявив себе майстром соціально-психологічної та історичної драми й комедії. Перші спроби на цьому полі походять з гімназії: «Юґурта» (1873), «Три князі на один престол» (1874), інші. Найбільше п'єс Франко написав у 90-х роках. Найвизначніші з них — соціально-психологічна драма «Украдене щастя» (1893), віршована історична драма «Сон князя Святослава» (1895). З більших п'єс відомі комедії «Рябина» (1886), «Учитель» (1896), з одноактівок «Останній крейцар» (1879), «Будка ч. 27» (1893), «Кам'яна душа» (1895), «Майстер Черняк» (1896), «Суд святого Миколая» (вперше вийшла 1920) У жанрі дитячої літератури Франко збагатив українську літературу книгами «Коли ще звірі говорили» (1899), «Лис Микита» (1890), «Пригоди Дон-Кіхота» (1891), «Коваль Бассім», «Абу-Касимові капці» (1895) тощо.

Наукова спадщина
 

Філософія

Філософсько-соціологічні, суспільно-політичні концепції Франко трактував у студіях «Nauka і jej stanowisko wobec klas pracujących» (1878), «Мислі о еволюції в історії людськости» (1881–1882), «Найновіші напрямки в народознавстві» (1895); студію «Соціалізм і соціал-демократизм» (1897) Франко присвятив критиці «науковому соціалізму», матеріалістичної концепції історії, «Що таке поступ?» (1903) — оглядові суспільно-культурного розвитку з критикою комуністичної концепції держави. 1904-го року Франко написав наукову працю, відому під назвою «Поема про сотворення світу».На світогляд Франка вплинули позитивізм філософії Оґюста Конта, Герберта Спенсера, еволюціонізм у природознавчих дослідах Чарльза Дарвіна, Ернста Геккеля, теорії французьких, німецьких, російських соціологів, літературні критики від Нікола Буало, Готгольда Лессінґа до Тена, Леметра, Ґійо, Брюнетьера, Брандеса, та ін. Проте Франко залишився собою, мав власний світогляд, увійшов у свідомість наступних поколінь, як невтомний будівничий людських душ українського народу.

Теорія та історія літератури

Праці Франка з теорії й історії літератури, літературної критики, починаючи з докторської дисертації «Варлаам і Йоасаф. Старохристиянський духовний роман і його літературна історія» (1895) та габілітаційної — «Розбір Наймички Шевченка» (1895), є цінним внеском в українське літературознавство. Найбільшою науковою працею Франка є 5-томове видання «Апокрифів і леґенд з українських рукописів» (1896–1910) — монументальна збірка текстів рукописного матеріалу з наукового аналізу. До студій Франка з старої і сер. доби належать: «Св. Климент у Корсуні» (1902–1904), «Карпато-руське письменство XVII–XVIII вв.» (1900), причинки до історії української старовинної драми, зокрема вертепної («До історії українського вертепа XVIII в.», 1906). З нової літератури Франко присвятив увагу творчості Івана Котляревського, Маркіяна Шашкевича, Тараса Шевченка, Осипа Федьковича, Олександра Кониського, Лесі Українки, Степана Самійленка, Володимира Винниченка та ін. Низку розвідок Франко присвятив слов'янським літературам, особливо російській і польській, як також західно-європейській. Підсумком літературознавчих студій і монографій була стаття «Южнорусская литература» (1904) у словнику Брокгауза і Ефрона та загальний курс «Нарис історії украйсько-руської літератури до 1890-го року» (1910). Теоретичні погляди про завдання літератури Франко сформулював у студіях «З секретів поетичної творчости» (1898), і «Теорія і розвій історії літератури» (1899), в яких підкреслював суспільний підклад літературного твору, однак за вихідну точку при його оцінці Франко вважає артистичний хист автора та літературно-естетичні цінності твору. При студії літературних пам'яток Франко користувався порівняльним, психологічним й історико-культурним методами.

Мовознавство

На відтинку мовознавства Франко присвятив увагу питанню літературної мови: «Етимологія і фонетика в южноруській літературі», «Літературна мова і діалекти» (1907), «Причинки до української ономастики» (1906) та ін. Франко відстоював думку про єдину українську літературну мову, вироблену на наддніпрянських діалектах і збагачену західно-українськими говірками. За праці на відтинку філології Харківський університет 1906-го року нагородив Франка почесним докторатом, крім того, він був членом багатьох слов'янських наукових товариств. Пропозиція Олексія Шахматова і Федора Корша про обрання Франка членом Російської АН не була здійснена через заборону царського уряду.

Етнографія

У ділянці фолкльору й етнографії Франко зібрав багато джерельного матеріалу, написав низку студій і статей про одяг, харчування, народне мистецтво, вірування населення Галичини, які публікував у журналах «Світ», «Друг», «Житє і Слово», «Зоря», «Кіевская старина», «ЗНТШ» та ін. З 1898-го року Франко керував Етнографічною комісією НТШ (до 1913-го року) і разом з Володимиром Гнатюком редагував «Етнографічний збірник». До найважливіших студій Франка з ділянки фолкльору належать: «Дещо про Борислав» (1882), «Жіноча неволя в руських піснях народних» (1883), «Jak powstają pieśni ludowe?» (1887), «Вояцька пісня» (1888), «Наші коляди» (1889), «Із уст народу» (1894–1895), «Eine ethnologische Expedition in das Bojkenland» (1905), «Огляд праць над етнографією Галичини в XIX ст.» (1928). Капітальною фолкльористичною працею є «Студії над українськими народними піснями» (три томи у «ЗНТШ»; окреме видання 1913-го року), у яких Франко застосував історично-порівняльний метод.

Економіка

Економічні праці Франка, трактовані в історичному плані, присвячені станові робітництва: «Промислові робітники в східної Галичині й їх плата 1870 р.» (1881), «Про працю» (1881), а також селянства в Галичині: «Земельна власність у Галичині» (1887 і 1914), «Еміґрація галицьких селян» (1892), «Селянський рух у Галичині» (1895), «Гримайлівський ключ в 1800 р.» (1900), «Селянський страйк в Східній Галичині» (1902), «Громадські шпихлірі і шпихлірський фонд у Галичині 1784–1840 рр.» (1907).

Історія

Тісно пов'язані з соціологічними, суспільно-політичними і економічними історичні розвідки Франка, близько 100 друкованих праць, більшість з них присвячені селянському рухові і революції 1848-го року в Галичині та польсько-українським взаєминам. До першої групи належать: «Польське повстання в Галичині 1846 р.» (1884), «Панщина та її скасування в 1848 р. в Галичині» (1898 і 1913), «Лук'ян Кобилиця. Епізод з історії Гуцульщини в першій половині XIX ст.», «Причинки до історії 1848 р.». До другої — «Дещо про стосунки польсько-руські» (1895), «Поляки й русини» (1897, німецькою і українською мовами), «Нові причинки до історії польського суспільності на Україні в XIX ст.» (1902), «Русько-польська згода і українсько-польське братання» (1906). Інститут історичної праці Франка: причинки до історії Церкви (2 розвідки про єпископа Йосифа Шумлянського, 1891 і 1898 рр.), «Хмельнищина 1648–1649 рр. У сучасних віршах» (1898), «Тен як історик французьської революції» (1908), «Стара Русь» (1906), «Причинки до історії України-Руси» (1912), статті з старої історії України та багато ін.Характеристична для еволюції світогляду Франка його публіцистика, якій не бракувало й наукового підходу, тому часто в його творчості розмиваються грані між науковим і публіцистичними есе. Франко бачив Україну як суверенну одиницю «у народів вольних колі». При цьому він багато уваги приділяв здобуттю загальнолюдських прав. Почавши свою громадську діяльність з москвофільського гуртка, він незабаром покинув його для народовецького табору. За студентських часів Франко захоплювався соціалізмом, студіював Маркса й Енґельса, а коли побачив облудність «нової релігії», її завзято поборював. Назагал у Франка помітна еволюція від крайнього радикалізму до поступового націонал-демократизму. У своїй статті «Що таке поступ?» Франко одним із перших спрогнозував появу тоталітаризму і тоталітарної держави.

Сходознавство

Франко відомий своїм інтересом до індійської культури, він вивчав літературу, філософські твори, тексти Вед на санскриті. Сам він говорив: «Жаль, що я не орієнталіст».

Психологія

Першу свою працю зі сфери психології Іван Франко опублікував 1881-го року, через 2 роки після того, як Вільльгельм Вундт 1879-го року відкрив у Лейпцігу психологічну лабораторію. Стаття називалася «Чутливість на барви, її розвиток і значення в органічній природі: Реферат на працю американського природознавця Аллена Ґранта».Надалі в багатьох своїх публіцистичних та наукових працях Іван Франко користувався відомими на той час психологічними методами. Найкраще це виявляється в статті «З секретів поетичної творчости» (1898) (ІІ розділ має назву — «Психологічні основи»), психологічних аналізах діяльності тогочасних суспільних діячів, та психологічному аналізі персонажів із творчості відомих тоді класиків літератури.«Літературна критика мусить бути, по нашій думці, поперед усього естетичною, значить, входить в обсяг психології, і мусить послуговуватися тими методами наукового дослідження, якими послуговується сучасна психологія.» Цитата з 1-го розділу статті «З секретів поетичної творчости» (1898)

Переклади

Перекладацьку діяльність Франко не припиняв усе своє життя. Він перекладав з 14 мов, серед інших Гомера, Данте, Шекспіра, Ґете, Золя, Б'єрнсона. Зі слов'янських класиків Франко перекладав Пушкіна, Лермонтова, Чернишевського, Герцена, Некрасова, Міцкевича, Ґомуліцького, Асника, Гавлічка-Боровського, Яна Неруду, Махара, Халупку та інших.

Серед його перекладів:

Біблійна «Книга Буття».
Погляди щодо релігії

Отець Макарій Каровець:

«    «Тут пригадуємо, що Франко майже від перших хвилин свого виступу аж до смерті був у нас головним пропагатором виразного атеїзму, що той атеїзм пропагував і в своїх популярно-наукових писаннях, і в своїй поезії. Пригадуємо, що атеїзм був увесь час головним стовпом його світогляду. Пригадуємо, що коли Франко умирав, відвідав його піп Теодозій Галущинський і умовляв помиритися з господом богом і з церквою, в котрій він, Франко, родився та котру поборював ціле своє життя. Та отримав від Франка відповідь: "А що на те сказала б молодіж, котру я ціле життя вчив не вірити в бога?" Помер несповіданий і нерозкаяний»     »

Інтерпретація постаті

За радянських часів в Україні культ Франка використовувався для політичних цілей, радянське франкознавство однобічно, тенденційно висвітлювало його творчість, представляючи Франка як активного поборника ідей «українсько-російського єднання», переконаного соціаліста, войовничого атеїста.В Україні була вилучена з ужитку низка його творів: «Не пора …», «Великі роковини», «Розвивайся ти, високий дубе…», інші сфальшовані чи тенденційно скорочені (передмова до збірки «Мій Ізмарагд», «Що таке поступ?», «Соціалізм і соціал-демократизм», «Народники і марксисти», «Соціальна акція, соціальне питання і соціалізм», рецензія на книгу Ю. Бачинського «Ukraina irredenta», «Михайло Павлик, замість ювілейної сильветки» й ін.) Деякі твори І. Франка які були заборонені в СРСР побачили світ у виданні «Іван ФРАНКО, МОЗАЇКА із творів, що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах».З іншого боку, наголошувався вплив російських революційних демократів на Франка, одночасно штучно підкреслювались ворожі взаємини між Франком і Грушевським, українським консервативним табором тощо.

Вшанування пам'яті

Франко на сьогодні єдиний український поет, щодо номінування якого на здобуття Нобелівської премії з літератури[16] доступні відомості (інформація про номінантів є закритою впродовж 50 років). На його честь 1962-го року місто Станіслав було перейменовано в Івано-Франківськ, а також селище міського типу Янів було перейменовано в Івано-Франкове. Також на вшанування Івана Франка названо вулиці у багатьох містах України (зокрема, в Івано-Франківську, Києві, Львові, Тернополі, Черкасах, Хмельницькому) та кількох населених пунктах Росії (Москва, Липецьк, Перм, Тула, Чебоксари), Казахстану й Канади. На його честь названо астероїд 2428 Каменяр.27-29 липня 2012-го року в Нагуєвичах відбувся «Франко Фест» — музично-мистецький фестиваль, присвячений Іванові Франку.

Музеї

Побачити та торкнутись аутентичних речей Івана Франка можна у будинку-музеї Франка у селищі Криворівня, Верховинського району. У цьому будинку окрім Франка надовго зупинялись Леся Українка і Михайло Грушевський. Ще один музей Франка розташований у селі Лолин. У Калуші відкритий Музей-оселя родини Івана Франка. У Львові діє Національний літературно-меморіальний музей Івана Франка (в будинку письменника).

У кінематографі

За його творами поставлено фільми:

«Борислав сміється» (1926)
«Якби каміння говорило» (1957)
«Украдене щастя» (фільм-спектакль, 1952), телефільм (1984) і чотирисерійний стилізований фільм (2003)
Альманах «До світла» (1967. «До світла», «Каменяр», «Панталаха»)
Мультиплікаційна стрічка «Заєць та їжак» (1963)
Художня кінокартина «Захар Беркут» (1971)
Два фільми «Для домашнього огнища» (один — 1970, другий — 1992)
Телесеріали Олега Бійми «Пастка» та «Злочин з багатьма невідомими» (обидва — 1993)
«Киценька» (1995) — 5-тий фільм серіалу Олега Бійми «Острів любові» (вказано: за сюжетами Івана Франка)
П'ятисерійний мультфільм «Лис Микита» (2005)
Біографії Івана Франка присвячено кінокартину Тимофія Левчука «Іван Франко» (1956, актор Сергій Бондарчук), його образ створив Ярослав Геляс у фільмі «Родина Коцюбинських» (1970).

Про письменника знято науково-популярну стрічку «Іван Франко» (1956) та телефільм Е. Дмитрієва «Іван Франко» (1981), документальний телефільм «Іван Франко» в рамках проекту «Великі українці» телеканалу «Інтер» (2008).