Ла́зар Мойсе́йович Каганович (10 (22) листопада 1893, село Кабани, Київська губернія — 26 липня 1991, Москва) — радянський партійний і державний діяч, Генеральний секретар ЦК КП(б)У. 13 січня 2010 року Апеляційний суд міста Києва, здійснивши попередній розгляд кримінальної справи № 1-33/2010, порушеної Службою безпеки України за фактом вчинення геноциду в Україні в 1932—1933 роках за ознаками злочину, передбаченого ч. 1 ст. 442 КК України, відносно генерального секретаря Центрального комітету ВКП(б) Йосипа Сталіна (Джугашвілі), члена ЦК ВКП(б), голови Ради Народних Комісарів СРСР В'ячеслава Молотова (Скрябіна), секретарів ЦК ВКП(б) Лазаря Кагановича та Павла Постишева, члена ЦК ВКП(б), генерального секретаря ЦК КП(б)У Станіслава Косіора, члена ЦК ВКП(б), голови Ради народних комісарів УРСР Власа Чубаря та члена ЦК ВКП(б), другого секретаря ЦК КП(б)У Менделя Хатаєвича, постановив закрити кримінальну справу у зв'язку зі смертю обвинувачених. Керівник від СРСР «акції Вісла» — депортації 1947 року більш ніж 140 тис. українців, а також репресій проти населення на території СРСР, Польщі та Чехословаччини, що супроводжували акцію.

Біографія

Редагувати Виступ секретаря ЦК КП(б)У Лазаря Кагановича на Х з'їзді КП(б)У в Харкові. Народився у с. Кабани Київської губернії. За походженням єврей. З 1907 р. працював шевцем на взуттєвих підприємствах у Києві. З 1911 р., ставши членом РСДРП(б), брав активну участь у більшовицькому русі, входив до складу керівних органів більшовицьких організацій у Катеринославі (тепер Дніпропетровськ), Мелітополі, Юзівці (тепер Донецьк). 1917–1918 — очолював Поліський (Гомельський) комітет більшовицької партії. 1918–1922 — партійний функціонер у Нижньому Новгороді та Воронежі (Росія), Туркестані. 1922–1925 — завідувач відділом ЦК РКП(б), секретар ЦК РКП(б). 1925–1928 — перебуваючи генеральним секретарем ЦК КП(б)У, став запеклим противником українізації. Виступав проти політичної лінії українських націонал-комуністів О. Шумського і М. Хвильового, часто конфліктував з головою РНК України В. Чубарем. У березні 1927 р. звинуватив у «націоналістичному ухилі» О. Шумського і керівника Закордонного бюро допомоги КПЗУ К. Саврича (Максимовича). Політикою переслідування націонал-комунізму в Україні (резолюція Пленуму ЦК КП(б)У про «націоналістичних зрадників», березень 1928 р.) довів до розколу Комуністичну Партію Західної України, наполіг на арешті, а згодом, і знищення її провідних членів — Й. Крілика (Васильківа), М. Косара (Заячківського), К. Саврича (Максимовича), Г. Іваненка (Барабу), Р. Кузьму (Турянського) та ін. 1928 — призначений секретарем ЦК ВКП(б), з 1933 р. очолював сільськогосподарський відділ ЦК ВКП(б). Був одним з найближчих прибічників Й. Сталіна. Беззастережно підтримував ідею Сталіна про суцільну колективізацію, наполегливо впроваджував її реалізацію шляхом застосування репресивних заходів щодо селянства, в першу чергу українського. 6 липня 1932 р. на конференції КП(б)У разом з В. Молотовим звинуватив керівників КП(б)У у провалі колективізації і виступив проти пропозиції українських комуністів зменшити норми хлібозаготівель в Україні, значно завищені плани яких стали однією з головних причин голоду 1932–1933 років. 1935–1945 — керував роботою наркоматів СРСР з важкої і нафтової промисловості, шляхів сполучення. З серпня 1938 р. — заступник голови Раднаркому СРСР. У березні 1947 р. був знову призначений першим секретарем ЦК КП(б)У для організації та проведення «операції Вісла». Продовжував традиційну для більшовиків політику репресій проти української інтелігенції, звинувативши її в «українському буржуазному націоналізмі», провів широку чистку серед українських національних кадрів. Брав активну участь у ліквідації націоналістичного підпілля та особисто керував боротьбою проти частин Української Повстанської Армії. У грудні 1947 р. відкликаний до Москви. Після смерті Йосипа Сталіна очолював ряд міністерств, був першим заступником голови Ради Міністрів СРСР. 1957 — разом з В. Молотовим, Г. Маленковим, Д. Шепіловим та ін. створив опозиційну тодішньому партійному курсу групу, яка зробила спробу змістити з посади першого секретаря ЦК КПРС М. Хрущова. У червні 1957 р. на Пленумі ЦК всіх членів групи (зокрема, і Кагановича) усунено від керівних державних і партійних посад. 1962 — виключений із КПРС, після чого реальної участі у політичному житті не брав. Помер Лазар Мойсейович Каганович 25 липня 1991 у віці 97 років. Похований на Новодівочому кладовищі. Як у багатьох партійних керівників, ім'я Кагановича присвоювалося територіальним об'єднанням і населеним пунктам, зокрема, 1938 році, його ім'ям було названо Кагановіческій район Павлодарської області, але коли він був зміщений з усіх посад в (1957), район був перейменований в Єрмаковський. На честь Кагановича були названі та інші об'єкти. Ім'я Лазаря Кагановича в 1935-1955 носив Московський метрополітен, а потім (до 1957 року) станція «Охотний ряд». Перший радянський тролейбус мав на його честь марку «ЛК». У Київській області УРСР були населені пункти названі Кагановичі Перші (в 1934) (первинна назва Хабне, нині - Поліське) і Кагановичі Другі (село Кабани, де він жив до школи).