Мико́ла Олексі́йович Скри́пник (*25 січня 1872, Ясинувата — † 7 липня 1933, Харків) — український радянський партійний і державний діяч. Після лютневої революції працював у більшовицьких організаціях Петрограда. З грудня 1917 р. — в Україні, спочатку народний секретар у справах праці, з березня 1918 р. — голова Народного секретаріату (першого українського радянського уряду). Один з організаторів КП(б)У. Боровся за встановлення радянської влади в Україні. З 1921 р. — на відповідальних посадах в Україні, в тому числі у 1927–1933 рр. — нарком освіти УРСР. Так, 14 липня 1921 члена колегії ВУЧК, заступника начвідділу по боротьбі з контрреволюцією М. Скрипника призначено наркомом внутрішніх справ УСРР. Був активним провідником українізації України.

Біографія

Народився у слободі Ясинувата Бахмутського повіту Катеринославської губернії (нині місто в Донецькій області) в родині службовця-залізничника. Початкову освіту отримав у двокласній сільській школі. Далі навчався в Ізюмській реальній школі, з якої був виключений за революційну діяльність (пропаганда серед селян). На цей час припадає його знайомство з українською історією та літературою, зокрема з творами Тараса Шевченка та Пантелеймона Куліша. В 1900 році склав у Курську екстерном іспит за реальну школу і вступив до Технологічного Інституту в Петербурзі, де став членом української громади, але скоро від неї відійшов і пристав до ленінського крила російської соціал-демократії. Заарештований уперше в 1901 році, Скрипник не закінчив навчання, став «професійним революціонером» і до 1917 року вів активну підпільну більшовицьку роботу. На його рахунку 17 арештів, 7 заслань, 6 втеч, смертний вирок. В 1917 році Скрипник — член головного штабу Жовтневої революції — Петроградського військово-революційного комітету, а також член комісії з організації Вищої ради народного господарства. У грудні 1917 на більшовицькому з'їзді рад у Харкові Скрипника заочно обрано членом першого радянського уряду в Україні (т. зв. Народного Секретаріату), де він обіймав посади секретаря торгівлі й промисловості, праці, закордонних справ. За дорученням В. Леніна, він виїжджає з Петербургу в Україну і в березні 1918 року стає головою згаданого уряду, який під натиском німецьких військ натоді опинився в Катеринославі, а пізніше в Таганрозі, де й перестав існувати. На т. зв. Таганрозькій нараді (19 — 20. 4. 1918) Скрипника обрано головою бюро для утворення КП(б)У, на першому з'їзді якої, що відбувся в Москві (5 — 12. 7. 1918), він виступав головним доповідачем. Але після з'їзду був усунений від керівництва КП(б)У і залишений у Москві, де якийсь час був членом колегії Всеросійської ЧК і завідувачем її відділу для боротьби з контрреволюцією. У 1919 — 20 працював у Червоній армії, зокрема керував придушенням повстання отамана Зеленого, а з квітня 1920 повернувся в Україну, де був спершу народним секретарем робітничо-селянської інспекції, 1921 — 22 — народним комісаром внутрішніх справ, 1922 — 27 — народним комісаром юстиції та генеральним прокурором, з березня 1927 до лютого 1933 — народним комісаром освіти, а останні місяці перед смертю — головою Держплану і заступником голови Раднаркому УСРР (Української Соціалістичної Радянської Республіки — такою була назва радянської України з 1919 до 1937 р.). Скрипник відігравав також велику роль у партійному керівництві, бувши з 1920 р. членом ЦК КП(б)У і кандидатом у члени (з 1923 р.), а з 1925 р. членом Політбюро, брав активну участь в організації Комінтерну, в якому очолював делегацію КП(б)У і був членом його виконкому. Крім того Скрипник був директором Українського інституту марксизму-ленінізму, головою Українського товариства істориків-марксистів (з 1928 р.), а 1929 р. став дійсний член УАН. «Піонер більшовизму в Україні тов. М. О. Скрипник разом з іншими піонерами». Світлина з «Універсального журналу». 1929 рік До революції 1917 року ішов цілковито в течії російського більшовизму і з українським визвольним рухом зустрівся, щойно прибувши з доручення Леніна до України. Розуміючи вагу національного питання, він, одначе, як послідовний ленінець, понад усе ставив ідею світової пролетарської революції, яка, на його думку, мала принести справедливе розв'язання всіх соціально-політичних питань, у тому числі й національних. Але в практичній діяльності Скрипник наразився на вороже ставлення чужинецької за національним складом (особливо в її керівництві) КП(б)У до всього українського, трактованого нею як «контрреволюційне», і повів боротьбу проти нігілізму («люксембурґіянства») в національному питанні, зокрема проти тодішніх керівників КП(б)У Е. Квірінґа і Д. Лебедя, автора теорії боротьби двох культур. По усуненні їх з України Скрипник став ініціатором запровадження українізації. Особливо велику діяльність у цій ділянці він розгорнув, ставши народним комісаром освіти, якому тоді підлягали всі галузі культурного будівництва. Під його керівництвом була завершена українізація преси, початкового і середнього шкільництва, значною мірою було українізоване викладання у вищій школі. Крім того, Скрипник скликав у 1927 році всеукраїнську (з участю вчених і з-поза УСРР) правописну конференцію, внаслідок якої був опрацьований т. зв. «скрипниківський» правопис, затверджений у 1928 р., який усував русифікаційні впливи з української мови. Політична позиція Скрипника в державному будівництві УСРР була суперечлива і неминуче мусила закінчитися його поразкою. Як послідовний більшовик-ленінець він був догматик, непримиренний до ворогів радянської влади, у тому числі й до українського націоналізму, ведучи боротьбу проти якого, сприяв винищенню значної частини старої української інтелігенції, а пізніше й національної опозиції в КП(б)У (шумськізм, хвильовізм). Зокрема, був одним з ініціаторів самоліквідації УКП на з'їзді Комінтерну. З другого боку, визнаючи, за тією ж ленінською схемою, «головною небезпекою» великодержавний російський шовінізм, Скрипник ще нещадніше боровся й проти нього; постійно підкреслював самостійність української культури і незалежність її від російської. Виходячи з конечності державного об'єднання всіх українських земель, він багато уваги приділяв питанням життя українців поза УСРР й охоче гуртував коло себе національно свідомі кадри, що походили з західноукраїнських земель, особливо з Галичини. З цих самих позицій Скрипник виступав у 1918 році проти планованого в ЦК РКП(б) відриву від України так званої «Донецько-Криворізької республіки» і домагався приєднання до УСРР суміжних з нею етнографічних українських земель (Курщина, Вороніжчина), зокрема зорганізував у Росії 500 українських шкіл і 2 вузи, а також українізацію віддалених українських масивів (на Далекому Сході, в Середній Азії тощо). Бувши активним публіцистом, Скрипник залишив у всіх цих питаннях велику кількість брошур, статей і промов, друкованих у пресі і почасти зібраних у незакінченому виданні його творів «Статті й промови»: т. І (1930); т. II, ч. 1 (1929) і ч. 2 (1931); т. IV, ч. 1 (1929), т. V (1930). Кінцем жовтня 1932 призначений відповідальним за виконання хлібозаготівель в Дніпропетровській області. Така діяльність Скрипника суперечила централізаційним планам Москви, і П. Постишев, прибувши в січні 1933 р. за дорученням Й. Сталіна в Україну, всі труднощі й зриви здійснюваної тоді індустріалізації і колективізації приписував «контрреволюційній» діяльності українських націоналістів, що гуртувалися навколо Скрипника і прикривалися його авторитетом. Скрипника піддали гострій критиці й увільнили від керівництва народного комісаріату освіти. Не бачачи іншого виходу, Скрипник запобіг неминучій ліквідації, вчинивши самогубство. Разом з тим, 8 липня на похоронах у промові Г. Петровський назвав Скрипника засновником комуністичної партії більшовиків України, котрий «став жертвою знахабнілого класового ворога». Виступили В. Затонський, К. Сухомлин, які визнали самогубство Скрипника «чорною плямою, що її не зможе змити його славне минуле». А вже 12 липня задля очорнення імені померлого секретар ЦК КП(б)У М. Попов на зборах партактиву м. Києва визначив основні «антиленінські помилки» М. Скрипника: надання пріоритетного значення національному питанню, зосередження лише на боротьбі з великодержавним шовінізмом, приниження ролі Леніна і Сталіна з теорії національного питання, обґрунтування примусової українізації в школі, відмежування української радянської культури від культури російських робітників, антипартійна теорія «націонал-більшовизму». Попри суперечності в політичній діяльності Скрипника, незаперечні заслуги у зміцненні позицій українства оточили його ім'я ореолам борця за суверенність України, на авторитет якого посилаються й діячі українського опору останніх десятиліть. Тому, хоча формально у другій половині 1950-их pp. Скрипника було реабілітовано, вся його літературна спадщина лишалася далі під забороною.