Пантелеймо́н Олекса́ндрович Кулі́ш (26 липня (7 серпня) 1819, містечко Вороніж, нині Шосткинського району Сумської області — 2 (14) лютого 1897, хутір Мотронівка, нині село Оленівка, Борзнянського району Чернігівської області) — український письменник, фольклорист, етнограф, мовознавець, перекладач, критик, редактор, видавець. Автор першої фонетичної абетки для української мови, яка лежить в основі сучасного українського правопису.Іван Франко називав Куліша «перворядною зіркою» в українському письменстві[1], «одним із корифеїв нашої літератури»[2]. Відомий найбільше як автор першого україномовного історичного роману «Чорна рада». Був дуже освіченим. Писав українською та російською.
Дитинство
Народився 7 серпня (26 липня за старим стилем) 1819 року в містечку Воронежі колишнього Глухівського повіту Чернігівської губернії (тепер — Шосткинський районСумської області). Був дитиною від другого шлюбу заможного хлібороба Олександра Андрійовича, що походив зі старовинного старшинського козацького роду, і доньки козацького сотника Івана Гладкого — Катерини. На хуторі під Воронежем хлопчик змалечку наслухався різних казок, переказів, легенд, особливо народних пісень, які наспівувала йому мати. Була в нього і «духовна мати» — сусідка по хуторах Уляна Терентіївна Мужиловська, що навернула його до книжної мудрості і наполягла на навчанні в Новгород-Сіверській гімназії. Про свої перші свідомі роки життя і навчання Панько Куліш розкаже в повістях «История Ульяны Терентьевны» (1852), «Феклуша» (1856) і «Яков Яковлевич» (1852). Та першим його літературним твором була оповідка «Циган», яку він витворив із почутої від матері народної казки.Навчався З кінця 1830-х років Куліш — слухач лекцій у Київському університеті. Мрія навчатися тут, яку плекав із 1834 року, коли зробив першу невдалу спробу вступити до цього навчального закладу, обірвалася 1841 року. Куліш не мав документального свідчення про дворянське походження, хоча його батько і був із козацько-старшинського роду, а отже — й права навчатися в університеті. Кілька років слухання лекцій на словесному, а згодом на правничому факультеті виявилися визначальними для його подальшої долі.Куліш написав у той час «малоросійські оповідання» російською мовою — «О том, от чего в местечке Воронеже высох Пешевцов став» і «О том, что случилось с козаком Бурдюгом на Зеленой неделе», а також повість із народних переказів «Огненный змей».
1840-ві
Письменник завдяки протекції інспектора шкіл М. Юзефовича дістав посаду викладача в Луцькому дворянському училищі. В цей час він пише російською мовою історичний роман «Михайло Чарнышенко…», віршовану історичну хроніку «Україна» і оповідання-ідилію «Орися». Неодноразово (1843, 1844, 1856) перебував на тривалій гостині та творчому пленері в маєтку Міхала Грабовського[3]. Згодом працював у Києві, у Рівному, а коли журнал «Современник» почав друкувати в 1845 році перші розділи його славетного роману «Чорна рада», ректор Петербурзького університету П. Плетньов (він і редактор «Современника») запросив його до столиці Російської імперії на посаду старшого вчителя гімназії і лектора російської мови для іноземних слухачів університету.Через два роки Петербурзька Академія наук за рекомендацією направила Куліша у відрядження в Західну Європу для вивчення слов'янських мов, історії, культури та мистецтва, куди він вирушив зі своєю вісімнадцятирічною дружиною Олександрою Михайлівною Білозерською, з якою побрався 22 січня 1847 року. Боярином на весіллі був співучий, дотепний, веселий друг Пантелеймона — Тарас Шевченко.
Арешт, ув'язнення й заслання
У Варшаві Куліша як члена Кирило-Мефодіївського товариства заарештували і повернули до Санкт-Петербурга, де його майже три місяці допитували у III відділі, але довести його приналежність до таємної антикріпацької організації не змогли. Жандармерія вирішила: «Учителя 5-ої С.-Петербурзької гімназії 9-го класу Куліша, який хоча й не належав до цього товариства, але був у дружніх зв'язках із усіма його учасниками й самовиношував надзвичайні думки про вигадану важливість України, вмістивши навіть у надрукованих ним творах багато двозначних місць, що могли вселяти в малоросів думки про право їх на окреме існування від імперії, — заточити в Олексіївський равелін на чотири місяці й потім відправити на службу у Вологду…»Після «щирого каяття» Куліша, клопотань сановитих друзів дружини та її особистих благань покарання було замінене: його ув'язнили на два місяці в арештантське відділення військового шпиталю, а звідти відправили на заслання в Тулу. Спочатку молодому подружжю було нелегко. Бідували, але проведені в Тулі три роки й три місяці не пройшли марно. Куліш написав «Историю Бориса Годунова и Дмитрия Самозванца», історичний роман «Северяки», який згодом вийшов друком під назвою «Алексей Однорог», автобіографічний роман у віршах «Евгений Онегин нашего времени», роман «Петр Иванович Березин и его семейство, или Люди, решившиеся во что бы то ни стало быть счастливыми», вивчав європейські мови, осягав «механіку» романного мислення В. Скотта, Ч. Діккенса, захоплювався поезією Дж. Байрона і Ф-Р. Шатобріана, ідеями Ж.-Ж. Руссо.Після довгих клопотань перед III відділом Куліш здобув посаду у канцелярії губернатора, а згодом почав редагувати неофіційну частину «Тульских губернских ведомостей».
1850-ті
Наближалося 25-ліття царювання Миколи І. Можливо, з ласки монарха, а особливо завдяки клопотанням вірної подруги Олександри Михайлівни, П. Плетньова та протекції земляка-сенатора О. В. Кочубея, П. Куліш повернувся до Санкт-Петербурга, де продовжив творити, хоча деякий час не мав права друкуватися. Під криптонімом «Николай М.» він публікує в Некрасовському «Современнике» російські повісті і двотомні «Записки о жизни Николая Васильевича Гоголя».Знайомство на Полтавщині (де Куліш хотів придбати власний хутір) із матір'ю автора «Тараса Бульби» і «Мертвих душ» спонукало його до підготовки шеститомного зібрання творів і листів Миколи Гоголя. Та найбільшим своїм творчим успіхомПантелеймон Куліш вважав двотомну збірку фольклорно-історичних і етнографічних матеріалів «Записки о Южной Руси». З'явилися вони в Санкт-Петербурзі у 1856 — 1857 роках у двох томах і викликали подив та захоплення. «„Записки о Южной Руси“ друкую з насолодою не тому, що в них є моє, а тому, що передаю світові пам'ятки духу народного, яким у моїх очах нема ціни», — так писав він в одному із листів до С. Аксакова.Збірка була написана «кулішівкою» — придуманим Кулішем першим українським фонетичним правописом, який згодом прислужився і для друку «Кобзаря» 1860 року, і для журналу «Основа». Творчо багатим і успішним був для Куліша 1857 рік. Вийшли у світ «Чорна рада», український буквар і читанка — «Граматка», «Народні оповідання» Марка Вовчка, які він відредагував і опублікував, відкрив власну друкарню. Надії на цензурні послаблення не виправдалися, хоча Куліш остаточно не розчарувався у імператорі Олександрі II, тому вирушив з дружиною до Москви, гостював у свого друга С. Т. Аксакова, відвіз дружину на хутір Мотронівку ( Чернігівщина), щоб згодом звідси в березні 1858 року разом вирушити в мандри Європою. Там він, уважно фіксуючи у листах найменші деталі життя європейських народів, приглядався до тодішніх здобутків цивілізації, але не захоплювався ними. Навпаки, переймався глибшою вірою в майбутнє природно-патріархального побуту. Хутір як форма практичного втілення руссовської ідеї гармонійного життя серед природи і як духовний оазис національної самобутності — цей ідеал упевнено захоплював Пантелеймона Куліша.
Куліш не отримав дозволу на заснування у Санкт-Петербурзі українського журналу, тому створив альманах «Хата». Одночасно брат дружини Василь Білозерський клопотався про видання першого українського часопису «Основа». Куліш разом із дружиною, яка починала друкувати оповідання під псевдонімом Ганна Барвінок, зразу ж захопився підготовкою матеріалів для цього літературного й громадсько-політичного журналу. Насамперед дбав про історичне виховання українського громадянства. Тому почав писати «Історичні оповідання» — своєрідні науково-популярні нариси із історії України — «Хмельнищина» і «Виговщина». З'явилися вони 1861 року в «Основі». Сторінки цього журналу заповнювали і його перші ліричні поезії та поеми, що були написані вже після другої подорожі Західною Європою, яку він здійснив разом із Миколою Костомаровим.Водночас Куліш уклав свою першу поетичну збірку «Досвітки. Думи і поеми», що вийшла у Петербурзі 1862 року — перед появою 1863 року ганебного валуєвського циркуляра, яким самодержавство обмежило друкування українською мовою. Слава про Куліша долетіла до Галичини, де львівські журнали «Вечерниці» і «Мета» публікували його прозу, поезію, статті… «Куліш був головним двигачем українофільського руху в Галичині в 60-х і майже до половини 70-х років», — писав Іван Франко, особливо відзначаючи його співробітництво в народовському журналі «Правда».Чотири роки перебування у Варшаві, матеріальні статки (тут був на посаді директора духовних справ і членом комісії для перекладу польських законів) дали змогу письменникові набути неабиякого досвіду й знань (праця в державній установі, вивчення архівів, де він робив численні записи для майбутніх історичних досліджень, дружба із польською інтелігенцією і галицькими українцями, зокрема у Львові, де часто бував).
Людина емоційна і діяльна, схильна до беззастережного обстоювання виношеної ідеї, П. Куліш терпляче і цілеспрямовано добирав матеріали для обґрунтування концепції про негативний вплив козацьких і селянських повстань на розвиток української державності і культури. Працюючи у Варшаві в 1864 — 1868 роках, з 1871 року у Відні, а з 1873 — у Санкт-Петербурзі на посаді редактора «Журнала Министерства путей сообщения», він готував тритомне дослідження «История воссоединения Руси», в якому прагнув документально підтвердити ідею історичної згубності народно-визвольних рухів і піднести культуротворчу місію польської шляхти, ополяченого українського панства і російського царизму в Україні.Роки спливали, відходили в небуття друзі, однодумців, по суті, не залишилося, надто після появи «Истории воссоединения Руси», яка була зустрінута українською громадськістю із розчаруванням і обуренням. Сам Куліш розчарувався в державній службі і своїх «москвофільських» орієнтаціях. 1876 року з'явився Емський указ, згідно з яким заборонялося друкувати українською мовою будь-які тексти, крім художніх творів і історичних документів, ставити театральні спектаклі; не дозволялися прилюдні читання українською мовою, а також викладання нею будь-яких дисциплін… Львівський журнал «Правда» в 1876 році у статті «Указ проти руського язика» проаналізував наслідки цього згубного для української культури шовіністичного указу, а через два роки М. Драгоманов подав до Міжнародного літературного конгресу в Парижі науковий реферат, у якому інформував європейську громадськість про самодержавну акцію щодо цілковитого усунення української мови з громадського життя.
Останні роки життя
Куліш оселився на хуторі Мотронівка поблизу Борзни Чернігівської губернії. Тут господарював, творив, зокрема, укладав зі своїх російськомовних статей і україномовних художніх творів збірку «Хуторская философия и удаленная от света поэзия», яку після появи друком 1879 року цензура заборонила і вилучила з продажу. Це не зупинило вченого, письменника. Його погляд то знову сягає далекої Галичини, куди він посилає свою «Крашанку русинам і полякам на Великдень 1882 року» в надії залучити до спільної культурницької діяльності українських і польських інтелігентів, то приглядається до мусульманського світу, передусім до етичних засад Ісламу (поема «Магомет і Хадиза», 1883, драма у віршах «Байда, князь Вишневецький», 1884).Куліш багато перекладав, особливо Шекспіра, Гете, Байрона, готував до видання в Женеві третю збірку поезій «Дзвін», завершував історіографічну працю у трьох томах «Отпадение Малороссии от Польши», листувався з багатьма кореспондентами, переймався розбратом слов'янських націй, особливо шовіністичними заходами польської шляхти в Східній Галичині щодо українського населення, дбав про видання прогресивних журналів і газет…Пантелеймон Куліш пішов з життя 14 лютого 1897 року на своєму хуторі Мотронівка.
Вшанування пам'яті
Вулиця Пантелеймон Куліша у його рідному місті Вороніж.
Вулиця Пантелеймон Куліша у місті Львів.
Вулиця Пантелеймона Куліша у місті Трускавець.
Вулиця Пантелеймона Куліша у місті Дрогобич.
Вулиця Пантелеймона Куліша у місті Рівне.
Вулиця Пантелеймона Куліша у місті Тернопіль.
Вулиця Пантелеймона Куліша у місті Коломия.
Вулиця Пантелеймона Куліша у місті Миколаїв, що на Львівщині.
Меморіальна дошка на будинку у місті Відень, де мешкав Пантелеймон Куліш.
Кулішівка
В кінці 1850-их років Куліш уклав першу фонетичну абетку для української мови, в якій не було церковнослов'янських літер ѣ та ы, з'явилася літера g (на позначення ґ). Загалом саме правопис Куліша лежить в основі сучасної української абетки, хоча для цього первинна кулішівка пережила значну трансформацію.З 1876 року кулішівку було заборонено в Російській імперії[4], натомість у 1890-их роках її у видозміненому вигляді було впроваджено у школах Галичини (на зміну етимологічному правопису), що дало поштовх до розвитку цього правопису.
Літературна творчість
Чорна рада
За словами Івана Франка, «Чорна рада» — «найліпша історична повість в нашій літературі».
Історична основа роману — події, що відбулися після Переяславської угоди 1654 року — боротьба за гетьманування після смерті Богдана Хмельницького.
Інші твори
гумористичні оповідання:
Циган, Пан Мурло, Малоросійські анекдоти
оповідання на тему нещасливого кохання:
Гордовита пара, Дівоче серце
історичні оповідання:
Мартин Гак, Брати, Січові гості
роман «Михайло Чарнишенко, або Малоросія 80 літ назад»
романтично-ідилічне оповідання «Орися»
Інші твори:
До кобзи, Заворожена криниця, Заспів, Маруся Богуславка, Праведне пануваннє, Рідне слово, Святиня, Степ опівідні
Переклади
Переклав Біблію, майже всього Шекспіра, Ґете, Дж. Байрона (зокрема, поеми «Чайльд-Гарольдова мандрівка», «Дон-Жуан»), балади А. Міцкевича «Русалка», «Химери», «Чумацькі діти» (опубліковано в журналі «Основа» 1861 р.). Наприкінці свого життя П. Куліш підготував до друку поетичну збірку «Позичена кобза: Переспіви чужоземних співів», котра вийшла в Женеві 1897 р., вже по смерті поета. Увійшли в неї переспіви творів визначних англійських та німецьких поетів XIX ст.: Байрона, Ґете, Шіллера, Гайне. Чимало переклав з російської (твори Пушкіна, Фета, Нікітіна, Кольцова, Некрасова).Куліш систематично працював у царині перекладу, був твердо переконаний, що найвидатніші світочі європейського письменства мають стати здобутком письменства українського. Не знижуватись до популярного переказу для простолюду, а навпаки, дорівнятись вершин творчої думки — такою уявлялися перспектива і завдання українського перекладу романтикові Кулішеві.Вважаючи мовну реформу І.Котляревського невдалою, П.Куліш марив про «староруську» мову як літературну . Осмислюючи Кулішів перекладацький стиль, М.Зеров звернув увагу на його «теорію староруського відродження», згідно з якоюстароруська (староукраїнська) літературна має синтезувати здобутки старої книжної мови і виражальні ресурси мови народнопоетичної. Тому в лексиці Кулішевих перекладів відсутні бурлескні фразеологізми, натомість значне місце посідають старослов'янізми, які надають їм урочистого, піднесеного, хоча нерідко й важкуватого для сприйняття характеру. «Далеко менше шкодить цей словник перекладам з Ґете та Байрона» , — зазначив М.Зеров.Від англійських, німецьких, італійських поетів П.Куліш переніс на український ґрунт октаву, Спенсерову 9-віршову строфу та інші зразки канонічної строфіки.
Переклад Біблії
Куліш здійснив перший повний переклад Біблії українською мовою. Свою працю він розпочав у 1860. До нього приєднався Іван Нечуй-Левицький. 1869 року вони залучили до перекладу Івана Пулюя, відомого вченого-фізика, що мав глибокі знання з богослов'я. У 1881 Наукове товариство імені Шевченка опублікувало у Львові Новий Заповіт у їхньому перекладі.Праця над Старим Заповітом тривала. Загадкова листопадова пожежа 1885 р. на Кулішевому хуторі Мотронівка (Ганнина Пустинь) стала трагічною сторінкою в історії української Біблії, під час пожежі згорів рукопис перекладу Старого Заповіту. Перекладачі знову почали працювати над його перекладом від самого початку.Завершив переклад уже після смерті П.Куліша І.Пулюй. 1903 року Британське та закордонне біблійне товариство видало першу повну українську Біблію («Святе письмо Старого і Нового Завіту») у перекладі П.Куліша,І.Нечуя-Левицького та І.Пулюя.Біблію в перекладі Куліша, Пулюя та Нечуя-Левицького перевидавали у 1912 (Відень), 1921 і 1930 (Берлін), 1947 (Нью-Йорк, Лондон) роках. На теренах України Кулішевий переклад вперше був виданий лише у 2000 (Київ).
Видання творів
П.Кулишъ. Записки о южной Руси, тома 1-2 (СПб,1856)
Кулиш П. А., Исторія возсоединенія Руси. Том I (СПб,1874)
Кулиш П. А., Исторія возсоединенія Руси. Том II (СПб,1874)
Кулиш П. А., Исторія возсоединенія Руси. Том III (СПб,1874)
П. А. Кулишъ, Отпаданіе Малороссіи от Польши, Томъ 1 (1340–1654) (Москва, 1888)
П. А. Кулишъ, Отпаданіе Малороссіи от Польши, Томъ 2 (1340–1654) (Москва, 1888)
П. А. Кулишъ, Отпаданіе Малороссіи от Польши, Томъ 3 (1340–1654) (Москва, 1888)
Твори Пантелеймона Куліша: В 6т. — Львів, 1908 — 1910;
Соч. и письма П. А. Кулиша: В 5 т. — К., 1908 — 1910;
Твори: У 2 т. — К., 1989;
Щоденник. — К., 1993;
Твори: У 2 т. — К., 1994 (2-е вид. — К., 1998);
Записки о Южной Руси: В 2 т. — К., 1994.
Виданням «Критика» заплановане видання 35-томного повного зібрання творів.[7] На сьогодні вийшло 2 томи:
Серія «Листи»
Т. І: 1841–1850 (2005)
Т. II: 1850–1856 (2009)
У кіно
За його романом «Чорна рада» на Київській кіностудії ім. О. П. Довженка М. Засєєв-Руденко створив однойменний телесеріал (2000, 9 с).
