Коренізація (в Україні — українізація) — посилення контролю та впливу комуністичної партії в національних районах наданням народам СРСР можливості створити сприятливі умови для розвитку власної культури, для вивчення і користування місцевими національними мовами, готувати національні кадри, враховувати національні фактори під час формування державного апарату.
Причини коренізації (українізації)
1. Прагнення більшовиків заручитися підтримкою місцевого (корінного) населення, щоб зміцнити свою соціальну базу.
2. Намагання спрямувати національне Відродження в соціалістичне русло.
3. Продемонструвати переваги соціалізму українцям у Польщі та інших країнах.
4. Показати приклад вирішення національного питання колоніальним народам.
У середині 20-х років 80% населення України становили українці, а 20% — представники інших національностей. Із 3702 відповідальних працівників губернського, окружного і районного масштабу українською мовою володіло лише 797 чол. Ще меншим був відсоток українців серед працівників республіканського масштабу. Суть цієї політики — посилити (укоренити) вплив радянської влади і комуністичної партії серед населення національних республік.
Вона передбачала:
• виховання кадрів із представників корінної національності;
• впровадження в роботу партійного, радянського і господарського апаратів рідної для населення мови;
• розширення мережі шкіл та інших навчальних закладів;
• розвиток національних культур;
• сприяння розвиткові культур і мов національностей. Квітень 1923 p. XII з’їзд РКП (б) про перехід до політики коренізації в національних республіках. Основні напрями та завдання українізації визначено в декреті Раднаркому УСРР від 27 липня 1923 р. “Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ”, декреті всеукраїнського ЦВК і Раднаркому від 1 серпня 1923 р. „Про заходи забезпечення рівноправності мов . і про допомогу розвиткові української мови”. Активними провідниками політики українізації серед українських більшовиків стали М. Скрипник, О. Шумський, В. Чубар та інші. Усі партійні та урядові службовці пройшли курей української мови. Все службове листування та діловодство поступово переводилося на українську мову. Наркоматом освіти у 20-ті роки керували прихильники національного відродження — О. Шумський (1925 — 1927 pp.), М. Скрипник (1927 — 1932 pp.). Завдяки їхній діяльності українська мова поширювалася в освіті й науці. Діяли державні курси з вивчення української культури з випускними іспитами. Відбувалася українізація української церкви, окремих військових частин (двох офіцерських шкіл і кавалерійської дивізії). Українізація сприяла залученню до культурного будівництва багатьох представників національної інтелігенції, які щиро прагнули служити народу, сприяти його соціально-економічному та духовному піднесенню.
В Україну з еміграції повернулося чимало відомих діячів, зокрема: М. Грушевський — професор історії, видатний діяч української революції, який розгорнув наукову роботу; С. Рудницький, А. Ніковський, П. Христюк, М. Шрага та інші, які долучилися до процесу українського відродження. Ставлення влади та населення до українізації Ставлення населення до українізації
Населення України вітало процес українізації:
• українці в складі керівних кадрів усіх галузей становили на початку 30-х років понад 50%;
• українською мовою володіло 59% робітників;
• 90% газет і 60% книжок видавали українською мовою;
• 80% загальноосвітніх шкіл і 30% вишів перейшли на навчання українською мовою;
• у 1928 р. було випущено 36 кінофільмів лише українською мовою;
• радіомовлення, що виникло 1924 p., здійснювалося лише українською мовою.
Ставлення влади до українізації
1. Секретар ЦК КП(б)У Л. Каганович розглядав українізацію як відступ від ленінської національної політики. Під виглядом боротьби з націоналізмом він організував переслідування відомих партійних, радянських і громадських діячів України.
2. Негативну роль для України відіграв лист Й. Сталіна “Тов. Кагановичу та іншим членам політбюро ЦК КП(б)У” від 26 квітня 1926 р. Лист став офіційним поштовхом для кампанії боротьби проти “націонал-ухильництва” в Україні. Це був початок цькування наркома освіти О. Шумського, який свого часу критикував Л. Кагановича. X з’їзд КП(б)У( 1927 р.) осудив „націоналістичний” курс О. Шумського, якого 1933 р. було заарештовано і засуджено на 10 років позбавлення волі.
3. Керівників партії та уряду республіки, які свого часу входили до складу комісії політбюро ЦК КП(б)У з українізації — С. Косіора, В. Чубаря, В. Затонського та інших, у 30-х роках оголошено “ворогами народу” і знищено. Загинула велика кількість рядових учасників процесу українізації. 4. У 1933 р. почався відхід від українізації, а радянська влада повернулася до русифікації.
1. Виховання мас у дусі комуністичних ідей.
2. Закінчення з буржуазним минулим і прищеплення масам комуністичних цінностей, ідеології та моралі.
3. Залучення “буржуазних спеціалістів” до роботи на користь радянської влади.
4. Ліквідація неписьменності.
20-ті роки — період національного Відродження.
Причини
1. Перехід до нової економічної політики.
2. “Зайнята боротьбою за владу партія більшовиків послабила тимчасову увагу до культурно-освітніх процесів” (О. Субтельний).
Особливості українського відродження:
• українське Відродження охопило різні сфери життя — освіту, науку, літературу, мистецтво;
• характерне розмаїття літературних напрямів, течій;
• виникнення й розпад багатьох письменницьких груп;
• це була доба відносної лібералізації літературного та мистецького процесу.
Освіта
1. Утворювалася розгалужена система освітніх закладів.
2. Вводилося безкоштовне навчання дітей у загальних семирічних школах та професійно-технічних закладах.
3. У 1922 р. прийнято Кодекс законів про народну освіту в УРСР, який закріпив курс на підпорядкування школи ідеологічним настановам більшовицької партії.
4. Створювалися навчально-виховні заклади для сиріт і безпритульних.
У 1922 р. в Україні налічувалося 1,5 млн безпритульних дітей, сиріт і напівсиріт. Значний внесок у теоретичне розроблення і практичну організацію виховних закладів зробив педагог і письменник А. С. Макаренко. 5. Зросла кількість шкіл з українською мовою викладання. 6. Розширювалася мережа вишів, які готували спеціалістів для всіх галузей народного господарства Одночасно відбувалася реорганізація вищої школи відповідно до “класових” вимог. В 1921 р. створено робітфаки, куди приймали лише за рекомендаціями партійних і профспілкових організацій, а також комнезамів. Під час вступу до вищих навчальних закладів враховувалося соціальне походження. Ліквідовано університети, а замість них створювались малоефективні інститути народної освіти.
Недоліки:
• не було фінансування;
• мізерна заробітна платня вчителів;
• нестача освітянських кадрів;
• класовий підхід до працівників інтелектуальної сфери.
Кампанія з ліквідації неписьменності У 20-ті роки вагомих результатів досягнуто у ліквідації неписьменності. 1921 р. Ухвалено декрет про ліквідацію неписьменності. Зобов’язано все неписьменне населення віком від 8 до 50 років навчатися грамоти. Робітники звільнялися на дві години від праці зі збереженням заробітної плати, якщо вони вчилися, а селяни отримували 25% знижки під час обов’язкового страхування майна. Навчання в гуртках лікнепу було безкоштовним. 1921 р. Утворено Всеукраїнську надзвичайну комісію для боротьби з неписьменністю. 1823 р. Створено товариства “Геть неписьменність!”. Рівень письменності зріс за десятиліття з 24% до 57%.
Наука
1. У роки непу наука в Україні зробила важливий крок вперед. Центром наукової роботи була в цей час Українська академія наук, де працювали такі видатні вчені, як М. Грушевський, С. Єфремов, А. Кримський, В. Вернадський, М. Василенко та інші. Багато з них повернулося із закордону на запрошення уряду України і внесли вагомий внесок в українську науку.
2. У 1921—1922 pp. ВУАН очолював М. Василенко (колишній міністр освіти і культури в уряді гетьмана П. Скоропадського). У 1922—1928 pp. ВУАН очолював В. Лепський (знаний український ботанік).
3. У системі ВУАН працювало 40 науково-дослідних установ, у яких працювало до 4 тис. учених, що входили до трьох відділень:
• історико-філологічного;
• фізико-математичного;
• соціально-економічного.
4. На початку 1924 р. в академії налічувалося 37 академіків та близько 400 наукових співробітників.
5. У 1921 р. засновано:
• Інститут української наукової мови, зусиллями співробітників якого до 1932 р. видано 49 термінологічних словників;
• Археологічний інститут; • Фізико-технічний інститут (1928 p.).
6. У суспільних науках все сильніше відчувався ідеологічний вплив більшовизму, провідником якого став заснований у 1929 р. в Харкові Інститут марксизму.
7. Видатні вчені 20-х років: Історія М. Грушевський (1924 р. повернувся з еміграції, працював над дослідженням вітчизняної історії, продовжував працю над “Історією України — Руси”, очолював Археографічну комісію), Д. І. Багалій, Д. Я. Яворницький, М. П. Василенко. Математика Д. Граве (прикладна математика), М. Крилов (математична фізика). Хімія A. Писаржевський, B. Кістяківський. Медицина Зробили значний внесок у боротьбу з епідеміями: М. Ф. Гамалія, Д. К. Заболотний. Вчений зі світовим іменем Ю. Кондратюк (справжнє прізвище О. Шаргей). Його доробок із теорії ракетно-космічної техніки використовували фахівці вітчизняного ракетного двигунобудування поряд із працями. К. Ціолковського; згодом на його основі велося підготування космічних польотів у США.
Література
1.20-ті роки справедливо називають роками відродження. Література в Україні в той час розвивалася в умовах широкої українізації. Покоління молодих письменників спиралося на демократичні традиції дожовтневої літератури: О. Досвітній, М. Драй-Хмара, М. Куліш, М. Зеров, Г. Косинка, В. Сосюра, М. Рильський, П. Тичина, М. Хвильовий, В. Яловий та багато інших. Чимало творів цих Письменників увійшло до української літератури.
2. У республіці видавалося понад 20 літературно-художніх і громадсько-політичних альманахів і збірників, 10 республіканських газет, 55 журналів. Характерними рисами того періоду був новаторський підхід митців до зображення дійсності, наявність великої кількості літературних течій, організацій та груп: • 1922 р. У Харкові з’явилася перша літературна організація “Плуг” — спілка письменників, яка проіснувала до 1932 р. До цієї спілки входили П. Панч, А. Головко, С. Пилипенко;
• 1922—1923 pp. Існувала літературна організація “Гарт” — спілка пролетарських письменників, яку очолювали В. Еллан-Блакитний, М. Хвильовий, В. Сосюра;
• 1924 р. У Києві виникла літературна група “Ланка”, яка згодом змінила назву на “Марс” (“Майстерня революційного слова”);
• після розпаду “Гарту” в 1925 p. М. Куліш, П. Тичина, М. Бажан, Ю. Яновський утворили літературну спілку “ВАПЛІТЕ” (“Вільна академія пролетарської Літератури”). Її ідейним керівником був М. Хвильовий.
3. У 1925—1928 pp. тривала літературна дискусія про шляхи розвитку української літератури. У памфлеті “Україна чи Росія” М. Хвильовий (справжнє прізвище Фітільов) виступив проти малограмотності, “хуторянства”, закликав письменників у своїй творчості спиратися на національну духовну спадщину й орієнтуватися на європейські зразки цивілізації. Микола Хвильовий — член більшовицької партії, учасник громадянської війни, талановитий поет і прозаїк, критик і , публіцист. Він щиро вірив, що більшовицька революція приведе до справжнього визволення українського народу, сприятиме розвиткові його культури, мистецтва. М. Хвильовий зрозумів необхідність орієнтації на Європу. Він активно боровся проти російського шовінізму, закликав діячів української культури відмежуватися від його згубного впливу. Проголосив гасло “Геть від Москви!”, “Дайош Європу!”. Ідеї М. Хвильового знайшли підтримку в української інтелігенції. У 1926 р. за ці погляди М. Хвильового було засуджено на пленумі ЦК КП(б)У, звинувативши його в націоналізмі, ворожості офіційному курсу партії. З ВАПЛІТЕ виключено М. Ялового, М. Хвильового, О. Досвітнього. 28 січня 1928 р. ВАПЛІТЕ саморозпустився.
4. Серед драматургів найвидатнішою постаттю був П. Куліш. Він написав п’єси: “Народний Малахій” (1927 р.), “Мина Мазайло” (1929 p.), “Патетична соната” (1930. p.), в яких трагікомічно трактувалася нова радянська дійсність. Перші дві п’єси поставив у своєму театрі Лесь Курбас. Висновок Творчий потенціал української літератури виявився настільки потужним, що, попри всі перепони та обмеження ідеологічного характеру, кращі його представники досягли величезних висот. Образотворче мистецтво Плідно працювали М. Бойчук, Ф. Кричевський, А. Петрицький, В. Касіян. На початку 20-х років на основі, націоналізованих художніх музеїв, а також приватних колекцій створювали державні музеї українського мистецтва в Києві, Одесі, Катеринославі, а потім і в усіх обласних центрах республіки. Театр У середині 20-х років в Україні налічувалося 45 професійних театрів. Серед них: • Перший державний драматичний театр ім. Т. Шевченка в Києві на чолі з Загаровим;
• Державний драматичний театр ім. І. Франка під керівництвом Г. Юри;
• “Березіль”, очолюваний Лесем Курбасом.
Майстри сцени цього періоду: П. Саксаганський, М. Крушельницький, О. Мар’яненко, О. Сердюк, А. Бучма, Ю. Шумський та інші.
Кіномистецтво 1922 р. Введено в експлуатацію Одеську кінофабрику. 1923 p. В.Р. Гардін поставив фільм “Остап Бандура’’ за участю М. Заньковецької. 1924—1925 pp. Створено понад півтора десятка картин. 1927 р. Розпочалося будівництво Київської кіностудії. 1927 р. О. Довженко поставив фільм “Звенигора”, а у 1929р. — “Арсенал”. У середині 20-х років у містах і селах України працювало понад 500 кінотеатрів. Музика У 20-х роках плідно працювали такі композитори: Г. Вірьовка, Л. Козацький, А. Ревуцький, К. Богуславський, К. Стеценко. Кирило Стеценко — видатний український композитор, диригент і педагог — віддавав перевагу хоровим, вокально- інструментальним, оперним жанрам, музиці до театральних вистав і обробкам народних пісень. Він організував Перший київський хор, дві мандрівні капели, на основі яких згодом виникла капела “Думка”. Хорова капела “Думка” на чолі з Городовенком об’їздила всю Україну, виступала на Дону, Кубані, у Грузії, Москві, а 1929 р. виїздила на гастролі до Франції. У 1926 р. виник Київський симфонічний ансамбль на чолі з В. Яблонським. У1925 — 1926 pp. започатковано національні театри опери та балету в Харкові, Києві, Одесі. Висновок Творчість українських митців мала велике значення для піднесення національної свідомості українського народу. Релігійне життя в Україні Активну роль у національно-культурному розвитку відіграла Українська автокефальна православна церква на чолі з митрополитом В. Липківським (створена у 1921 p.). У 1924 р. вона налічувала 30 єпископств і тисячі священиків, 1100 парафій. З перших днів свого існування радянська влада проводила антицерковну, войовничо-атеїстичну політику. Під час голоду 1921—1923 pp. з церков вилучалися цінності. З 1926 р. на українську церкву почався наступ.
Було розпущено Всеукраїнську Церковну Раду, тричі заарештовували В. Липківського, його було вислано з України. Загинув у 1937 р. Відбувалися арешти, переслідування та розстріли представників духовенства. У січні 1930 р. скликано Надзвичайний церковний собор, на якому проголошено рішення радянської влади про “самоліквідацію” УАПЦ. Так було остаточно ліквідовано УАПЦ, заарештовано багатьох єпископів і священиків. Василь Липківський (1864-1937) Видатний діяч Української автокефальної православної церкви, митрополит Київський і всієї Русі. З 1917р. очолив рух за автокефалію Української православної церкви. У жовтні 1921 р. Всеукраїнський церковний собор затвердив проголошену автокефалію Української православної церкви й обрав В. Липківського її митрополитом. Багато зробив для втілення в життя ідеї відродження української національної церкви, за що зазнавав постійних переслідувань. Неодноразово заарештовувався. За рішенням трійки при київському управлінні НКВС СРСР 20 листопада 1937р. його розстріляно. Формування нового укладу повсякденного життя У 20-х роках внаслідок проведення непу змінювався уклад повсякденного життя, формувався новий. Набирали сили “капіталістичні елементи” міста і села — банківські ділки, промисловці-фабриканти, торговці-оптовики, біржові маклери, дрібні й середні господарі та власники. Змінилася соціальна структура українського села: • зменшилася кількість бідняцьких господарств з 58% у 1917р. до 33% — у середині 20-х років;
• зросла кількість середняцьких господарств з 30—35% до 65%;
• багаті селяни — куркулі в середині 20-х років становили 3-5%.
Радянська держава підтримувала бідняцькі господарства на селі, об’єднання їх в різноманітні кооперативи, надаючи їм пільги, кредити на сільськогосподарську техніку. Українське село відроджувалося. У країні створилася багатоукладна економіка. Зростав матеріальний добробут жителів міст і сіл.
